15.4

Я ввімкнула кавоварку. Завантаживши все необхідне, натиснула на американо. З молоком. Бабусі не було вдома, очевидно кудись з подругами подалась. Та на мою велику радість на плиті був капусняк, ще гарячий. Значить пішла вона не так давно. На холодильнику була записка від неї: «Гарно поїж. Люблю тебе.» я усміхнулась сама собі. Приємно, що є люди, котрі дбають про тебе, навіть коли тобі віддячити нічим.

Коли я накидала їжу в двері подзвонили. Я нікого не чекала. Можливо, чергові продавці. Деяких не лякала вивіска на воротах – у дворі злий пес. Варто відв’язати Келлі, тоді вони не будуть лазити, де їм не слід, а то зовсім обнагліли. І пішла поглянути, хто ж це. Якщо дійсно якісь торговці, то краще вчасно їх випровадити, щоб чогось не потягнули з подвір’я.

Виглянувши у вічко я завмерла. Під моїми дверима стояв не хто інший як Стас.

- Я знаю, що ти вже вдома. – Почула я крізь двері.

Не було сенсу їх не відкрити. То ж я відімкнула замок і не впускаючи його за поріг спитала.

- Що ти тут робиш? Як ти взагалі мене знайшов?

- Мені Анна Михайлівна дала адресу. – усміхнувся він. – Нам потрібно дещо прояснити, впустиш?

- Тут ти небажаний гість. – випалила я, та він відсунув мене у бік та зайшов.

- Симпатично. Можливо, пригостиш кавою? – зухвало спитав він.

Врешті я закрила двері, коли він ввійшов і подалась на кухню, а він слідом за мною. Не чекаючи запрошення він розділив моє американо на дві чашки і подав мені одну. Я мовчки взяла її і він врешті пояснив.

- Не можу ж я ритись по твоїх тумбочках, шукаючи інгредієнти.

- Чого тобі взагалі потрібно? – спитала я і сьорбнула напій.

- Хотів поговорити, вибачитись. Знаєш, в універі це важко зробити так, щоб ніхто не чув. Тож Михайлівна покликала твою бабусю прогулятись.

- Он як. І ти такий лицар на білому коні сюди заявився, поки відволікають мою дуенью.

Він різко підійшов до мене.

- Досить. Думаєш це так легко зробити. Ти ж би не пішла до неї, знаючи, що я там? Я знаю, що винен. Не варто було слухати твого хлопця. І, я і справді не міг мати ніяких претензій до тебе.

- Та невже? – Вирішила я познущатись і підняла здивовано брови. – Жаль ти не чув справжньої історії.

- То, може ти мені її розкажеш?

- А навіщо? Моє життя тебе не стосується, як ти це не можеш зрозуміти! – почала я і мій голос зірвався. – Досить мене мучити.

- Тепер я не розумію про що ти? – сказав він дивлячись мені у очі. – Не схоже, що б я тебе мучив. А от ти. З самого початку. Таке враження, що ти знущалась з мене. Невже було так непомітно, що я закохався в тебе? Вже тоді, коли ти не представилась, я тільки й міг думати про тебе і мріяв зустріти тебе знов…а потім моя мрія так несподівано збулась, ти була в тій групі, що я практикував. – він запнувся. – Я так боявся тоді, що опозорюсь. Не зможу нормально працювати з вами. Виявилось, що ти не тільки гарна, а й розумна і талановита…а потім ми разом гуляли. Це взагалі було вершиною моїх мрій. Ускладнювало тільки те, що ти в моїй групі…і, тоді коли я тебе цілував, мені хотілось вірити, що ти відповідаєш щиро, а не під впливом алкоголю…

Таких зізнань я не очікувала.

- Стоп! Стоп. – зупинила я його. – Навіщо ти все це мені говориш?

- Не знаю. Що б ти зрозуміла корінь моїх дій. Я не хотів, що б так сталось. Я нічого тобі не пропонував і не мав права очікувати на щось більше, ніж просто бути знайомими. Та…

Він зупинився і не міг підібрати потрібних слів. Потім поставив чашку на стіл і підійшов зовсім близько. Недопустимо близько і поклав руку на мою.

- Я не хотів, щоб ми були просто знайомими. – І поцілував мене.