10.2

Вже був березень, та на вулиці було ще холодніше, ніж звичайно. Зима брала своє. Хотіла захопити владу, яку мала скоро втратити і нещадно била морозом. Хоча в нашому корпусі непогано палили, але на заняттях доводилось сидіти в куртці, холод відчувався навіть всередині. На вулиці було десь мінус 22 за Цельсієм, але навчання в нас не відмінили. Ми ж не в школі…

Я сиділа за партою і відволікшись від занять подумала – шкода, що зараз кругом ці пластикові вікна. Від них звичайно тепліше, та на них немає візерунків і це сумно. Люблю візерунки на вікнах, коли мороз малює свою симфонію. Я так красиво не вмію.

Раптом мені прийшла смс. Я відкрила повідомлення: Привіт! Ми ж сьогодні проведемо час разом?)))

Я не знала хто це, в мене не було номера, та і передзвонити я не могла, пара всетаки. Вирішила відповісти: Ти хто?

Відповіді не було кілька хвилин. А потім нарешті прийшла: "Ти знаєш. Але яка різниця… Ти знов придумаєш якусь відмовку. Не уявляю, що ти там пережила. Тільки знаю, що тебе щось гложе. Але якщо ти будеш уникати людей, ти ніколи не зможеш позбутись цієї хвороби. Я чекатиму після пар, біля нашого корпусу."

І хто б це міг бути. Окинувши оком однокурсників, я вирішила, що це навряд чи хтось з них. Але в мене багато знайомих. Надто багато, щоб вгадати точно. Відписувати я не стала. І навіть не показала Соні. Вона зараз знову почне грати детектива. Я захотіла піти додому раніше. Вирішила дочекатись кінця пари.

Коли продзвенів дзвінок я почала збирати речі.

- Ти куди? – здивовано запитала Соня.

- Додому, трохи зле. Скажи викладачеві, будь ласка.

- Ти часом не на побачення? – засміялась вона.

- Ні, справді додому. До завтра, якщо мені полегшає.

Я перекинула рюкзак через плече і вийшла з аудиторії. В гардероб вертатись не довелось і я попрямувала прямо на вулицю. В моєму мозку це виглядало, як втеча від невідомого.

Я вийшла на вулицю, було страшно холодно. Та на вулиці біля корпусу стояли хлопці. Вони курили, попри заборону. Серед них я побачила Антона, привіталась та попрямувала на зупинку. Він догнав мене по дорозі.

- Ей. Може зачекаєш?

- Щось сталось? Редактор ще не дзвонив.

- Я не про це…здався він мені…а ти вирішила втекти від мене, так не діждавшись кінця пар?

- Так це ти? – здивувалась я.

- А що, мав бути хтось інший? – і він дихнув на мене сигаретний димом.

- В мене багато знайомих.

- Може ти не будеш тікати?

- А ти виявляється куриш…

- Це не стосується теми…зачекаєш мене, я заберу речі?

- Тут надто холодно.

- То ходімо зі мною.

- Я вже сказала, що йду додому, бо погано себе почуваю.

- Он як…постій біля моїх друзів, щоб не втекла.

Він нічого не питаючи взяв мене за руку і потягнув до його однокурсників.

- Хлопці, це Олівія. Макс, Вова, Дмитро. Постережіть її, щоб вона не втекла, поки я вернусь. - І він миттю зник у дверях залишивши нас.

- То ти його дівчина? – запитав Макс.

- Ні. Навіть якщо він казав, щось подібне, то це не правда.

- Але ж все можна поміняти…- задумливо сказав Дмитро і зробив затяжку.

- Це він має на увазі, що можеш і стати. – додав Вова.

- Та я зрозуміла. Ви мене що, тупою вважаєте?

- Та ні…ти вроді нічого. Я ходив на твою виставку. – заявив Макс. – Не на перший день, тому ти й мене не бачила. Моя мати викладає в тій художній школі, що ти ходиш.

- Правда? Це ж чудово.

- Малюєш ти також чудово.

- Дякую.

З дверей з’явився Антон.

- Ти ще є! Прекрасно! Пацани, дякую. До завтра.

Він вхопив мене за руку і знову потягнув в сторону зупинки.

Мені довелось мало не бігти слідом. Але я вже і так встигла змерзнути.

- Куди ти мене тягнеш?

Він зупинився, глянув на мене і заявив:

- Сам не знаю. Зараз щось вигадаю.

- Вигадуй швидше, бо мені холодно.

- Ходімо в Соло. Там класний гарячий шоколад, і непогана піца.

- Добре, ходімо.