6.2

Перед початком тато поплескав мене по плечу, а мама обняла. Бабуся підштовхнула до трибуни. Довелось трохи зібратись з духом, що б почати але мені і так би простили будь яку помилку, я ж художниця, а не політик, що б зважувати кожне слово.

- Вітаю всіх Вас! Це велика честь, що Ви знайшли час прийти сьогодні на мою виставку. Цілком можливо, що нічого особливого ви тут не зустрінете – мені далеко до Ботічеллі, Рембрандта, да Вінчі. Єдине, що Ви можете зустріти на моїх картинах – шматочки життя, неприкритого, такого як воно і є, але навіть їм не зрівнятись зі справжнім життям, бо воно помирає, коли зупиняється на картині митця чи в архітектурі скульптура. Дуже дякую. – на щастя мене зустріли оплесками. А мій тато додав, що зараз всі можуть насолодитись спогляданням моїх робіт, а які сподобались можна буде придбати вкінці виставки.

Соня спізнилась на відкриття і зустріла мене гучним викликом:

- Дивись кого я тобі привела.

З нею на виставку прийшов Сергій, вони притягли ще кілька друзів із собою.

- Рада тебе бачити. – Сказала я йому. – То ти через це спізнюєшся? Я думала ти хочеш послухати мою промову? – усміхнулась я.

- Я її на пам'ять знаю, це ж я її написала. – гордо заявила вона.

- Ти то ти. Але хто ж ще мені чесно скаже, наскільки я впала говорячи це все.

- Розслабся. Всі ми люди. Якщо ти не проти, я покажу Сергієві твої картини. Ну і сама нарешті побачу. Вона від мене їх ховала! Від мене! Уявляєш! – заявила вона йому.

- Їх бачив тільки тато, принаймні більшість з них.

По цьому вони пішли по залу, зупиняючись час від часу біля кожної з них, розмовляючи про щось своє, а я залишилась приймати вітання від інших, вислуховувати відгуки та розповідати історію своїх творінь.

- Привіт! – Пролунала ззаду і хтось поклав руку мені на плече. Оглянувшись я побачила Стаса, усміхнулась йому. Вже давно при зустрічі навчившись не згадувати того що було. – Чудова виставка! Ти навіть мене повісила!

- Окрім Соні ніхто не знає що це Ви! Всі думають, що це полотно має якийсь філософський задумок.

- Ти його хочеш продати?

- Ні, воно не продається.

- А якби я хотів його придбати?

- Я ж вже сказала – воно не продається!

- То ти хочеш продати всі свої спогади окрім цього? – і взяв мою руку. Я ж швидко висмикнула її. На мене нахлинула злість на саму себе.

- Думаю, нам не варто це обговорювати. Ви мій викладач, я ваша студентка. Завтра ще екзамен. Якщо хтось побачить, що ви тримаєте мене тут за руку чи щось подібне, то мені не можна буде здавати його відмінно – всі вирішать, що ви завищували мені оцінки.

- Але ж це не так.

- Про це знаєм тільки ми з Вами.

- Я просив його додати той один бал, розповів причини через які це тобі так необхідно, на що він лише відповів – якщо їй дійсно так треба, то вона вивчить і здасть, це не твоя справа.

- Думаю він правий. І про перше і про друге. – відрізала я.

Він стояв навпроти мене засунувши руки в кишені, його погляд блукав по моєму обличчю, ніби запам’ятовуючи кожну рисочку. А потім він просто мовчки пішов, а я навіть не змогла провести його поглядом, бо до мене підійшла бабуся.

- Сонечко, я тебе вітаю! – мовила вона і в черговий раз обняла мене. – Стільки людей прийшло. Всім подобаються твої картини. Григорій вже домовився про продажу двох із них. Їх мають забрати через два тижні по закінченню виставки, щоб і інші могли помилуватись на них.

- Це так приємно, бабусю.

- А що це за молодий юнак стояв тут біля тебе? – поцікавилась вона. – Ви зустрічаєтесь?

- О, ні, бабусю! Це мій викладач.

- Це не той самий Стас, що ти до нього ходила на уроки? – запитала вона. – Мені Анна Михайлівна розповідала. Тільки казала, що ти чомусь перестала приходити.

- Я вирішила, що я сама впораюсь. І як бачите, в мене це непогано вийшло.

- Тільки-но скажи, чого він тебе за руки на людях бере? Це не дуже красиво виглядає з огляду на те, в яких стосунках ви знаходитесь. А якщо бачив ще хтось!?

А мені не було навіть що сказати їй у відповідь, так вона була права. Я і сама так вважала.

- Якщо ж ви хочете бути разом, - врешті сказала вона. – Такі дрібниці як ваш суспільний статус не можуть стати на заваді. А якщо можуть, то це означає лиш одне - ти придумала собі недосяжний образ для того, що б мати причину постраждати. Або ж ваші почуття не справжні.

Сказавши це вона обернулась і пішла, давши зрозуміти мені цим, що розмова закінчена і залишивши мене стояти з відкритим ротом. Останнім часом люди дивують мене все більше і більше.

Успіх виставки тато вирішив відсвяткувати в невеликому колі друзів і сімї. Замовив столик у ресторані. Нас було одинадцять. Його друзі щиро вітали мене з таким феєричним успіхом. Вони вирішили і собі придбати деякі полотна. Добре, що їх не можна буде забрати до кінця виставки, інакше половини не стало б вже сьогодні. Я не хочу вихвалятись, але в мене таки непогано виходить. Принаймні бідним художником п’яничкою я вже точно можу стати. А багато з них саме такими і були. В мене інколи виникає таке враження, що нормальних художників серед тверезих не буває.

Наступного ранку в мене був екзамен. Здала я його як і очікувала – на відмінно. Сто із ста. Так що в мене виникло передчуття, що в Індію я поїду на зимових канікулах.