4.1

Його кімната була досить велика. Також із балконом. Всі речі були акуратно складені. Кругом світло. Стіл стояв біля вхідних дверей. З меблів було ще ліжко та невеличка шафа, тумбочка біля ліжка.

- Прошу в мою скромну обитель. Тут ти можеш присісти, - показав на стілець біля стола.

Я повіла рюкзак на бік стільця і присіла.

- Що ж не будем втрачати часу. До речі, я беру тільки 20 грн. за годину уроку.

- Я можу заплатити всі 100…

- Не радив би тобі так транжирити батьківські гроші.

- Хто сказав, що вони батьківські? – заявила я, хоча він був правий.

Він запитально підняв брови, а потім став відверто розглядати мене, зупиняючись на кожній деталі. Час зупинився для нас. В мене було таке враження, що він не просто дивиться, а торкається мене. Його очі ковзали зупиняючись на кожній дрібничці, а я спостерігала за ним.

Все це було зовсім неправильно. Я не мала собі дозволяти нічого подібного, але і йому теж.

- Хей, - видавила я нарешті. Навіть якщо це мені подобалось, навряд чи так варто робити. – Хватить витріщатись на мене.

- Тоді не варто вдягатись так сексуально! – Нагло заявив він і почав діставати підручники, за якими мав вести наш урок. Мені ж лишилось лише закрити роззявлений рот.

В усьому іншому наше заняття пройшло майже нормально. Ми порахували всі необхідні показники для лабораторної, тільки не для моєї річки, а для Нілу. Що б я мала приклад як все зробити. Ще розібрали деякі теми.

- Думаю, нам потрібно вже прощатись, - сказав врешті він.

- Так швидко?

- Вже пів на дев’яту!

- Правда? А таке враження, що пройшло хвилин 40. Тоді мені і справді пора. – я глянула на вікно. Вже починало сутеніти. – А то скоро потемніє, а мені ще добиратись.

- Може тебе провести?

- Не варто.

- В такому одязі…

- Що в ньому не так? По-моєму так всі ходять.

Він ще раз окинув мене поглядом повним бажання. Невже, я навчилась його відрізняти?

- Ходять то ходять, але мало кого при цьому хочеться роздягнути.

- Так от чого ми просиділи тут так довго. Замість того, що б вчити мене, ти розглядав і уявляв, як роздягаєш мене?

Між нами запала мовчанка. Його мовчання підтвердило мою мимолітну догадку. Ось чим він займався більшу частину часу.

- Якщо я дійсно так виглядаю, то тобі доведеться проводити мене аж під саму хвіртку мого дому. Тому краще я замовлю таксі.

- Тобі видніше. – він підвівся і вийшов на хвилинку на балкон, повернувшись вийняв з шафи піджак і простягнув мені. – Будеш ти на таксі чи маршруткою, візьми оце. На дворі холодно.

Він провів мене до таксі.

- Піджак в університет не принось, - сказав він на прощання і закрив за мною двері. Ніби я й сама не здогадалась би! Козел!