1.4

Якимось дивом я опинилась за першою партою. Нічого гіршого для себе не бачила. Я любила спілкуватись з викладачами, а ще більше мені подобалось малювати на заняттях. В мене вже було близько 500 ескізів на різні теми. А може і більше, бо ще на минулому тижні я купила нову упаковку паперу спеціально собі для малювання. Дещо з моїх малюнків потрапило на картини, але лише якась сота частина. Були ж дні, коли я малювала все що побачила, а були, що забивала і не тільки дні, а навіть тижні. Просто жила чимось іншим.

Мама казала, що я не схожа на художницю. Вони мають бути витончені, з делікатними манерами, ніжні і т.п. і т.д. на їх фоні (такому що їм надавала мама) я здавалась собі такою…такою…грубою і неотесаною, без світських манер (мене їх вчила бабуся  з дитинства, але їх використовувати наміру я не мала), і якби трапилась нагода я б постояла за себе – як словом, так і кулаком. Про останнє моє рідні не знали. Про такі пригоди я могла розповісти тільки татові і він страшно гордився, що його «улюблена донечка» (а я єдина) врізала якомусь козлові в барі…

Мої роздуми перебила Соня, вони штрикнула мене ручкою в лікоть. В аудиторію якраз зайшов викладач. Той самий сноб, що вигнав нас із лекції. За ним слідом зайшов той самий хлопець, що я його проводила до кафедри. Я мала радіти, що знову його побачила? Звісно. Але ситуація не передвіщала нічого хорошого. Усміхатись мені йому не хотілось, тому я просто відкинулась на стільці очікуючи, що ж буде далі.

- Для тих, хто не був на минулій лекції, дорогі панянки, - дивлячись на мене з Сонею із зверхністю мовив викладач, - мене звати Віктор Іванович. Хочу вам представити Марковича Станіслава Володимировича, він вестиме у вас  практичні заняття. Він приїхав до нас із Тернополя. Так що прошу віднестись з повагою і співпрацювати якнайплідніше. – Слава Богу, він сказав це вже для всіх.

На мене ж ніби вилили відро холодної води на голову. Ну і як мені після моїх перших привітань тепер до нього звертатись. Робити вигляд, що ми незнайомі, після того як я дозволила перейти собі на «ти». А треба було ж слухати бабусю.

- Дуже дякую, що представили, Вікторе Івановичу. Думаю, я далі сам. – Він ввічливо усміхнувся викладачеві і вони потисли руки.

- Звичайно, - мовив той. – ні пуху, ні пера. Якщо я Вам знадоблюсь, запитаєте на кафедрі, в мене буде лекція, тільки поки не знаю в якій аудиторії.

На цьому він вийшов. Ми залишились самі. Я мимовільно склала руки на грудях, коли наш новоспечений практикант глянув на мене і усміхнувся зі словами: Ну що ж, розпочнемо екзекуцію!

- Але спочатку познайомимось. Мене звати Станіслав Володимирович. Цей семестр я буду з вами. 40 % ваших балів ви маєте заробити в мене. Ми будем проводити опитування та маленькі контрольні. А зараз…- Він став за трибуною і відкрив журнал. – Я читатиму ваші імена по списку, а ви будете вставати, чи піднімати руки. Якимось способом проявляти себе. І, так…Андрійчук Костянтин, хто? – Костя нехотя піднявся з-за парти.

- Це я.

- Чудово. Можете не вставати, якщо Вам важко. Сідайте.

- Григорєв Андрій…Іванченко Олександр…- перераховував всіх по черзі – Новосад Ангеліна? – читаючи ім’я однокурсниці він знову питально глянув на мене і ця ситуація вже стала виводити мене з себе. Якого чорта він постійно зиркає? Знущається чи що? Оргінальна помста. На перерві мене точно всі достануть. Тим часом Ангеліна підняла руку. – Добре. Романчук Олівія… - вставати мені не хотілось та і руку піднімати також. Не всіх називають нормально. Бабуся мене мало Ольвією не назвала, якби не таткове втручання. Але мені і цього вистачало. Добре, що не Ізабелла чи Есмеральда, як популярні в ті часи телесеріали, а то я б взагалі не пережила б навіть навчання в школі.

Я так і не збиралась вставати, але Сонька, зараза, вже показувала на мене пальцем. І куди було діватись…Все одно він знатиме як мене звати хочу я цього чи ні. Тому я вирішила зустріти цей виклик якнайкраще.

- Це я. – і усміхнулась найсексапільнішою усмішкою в моєму арсеналі дивлячись прямо йому в очі. Такі сірі, мало не чорні, і вже пошкодувала про це. Мій погляд знову зупинився на ньому і я якусь мить просто вивчала його. Він тримався достойно і гідно, навіть врахувавши, що він потрапив сюди мало не вперше. Запізнився? На таке привітання на якийсь момент йому відібрало мову, що я зразу записала собі як маленьку перемогу. Проте швидко подолавши своє моментальне заніміння він продовжив опитування, більше не глянувши на мене. Я так і не зрозуміла, що це було. Було б непогано, хоча б подружитись з ним, якщо я хочу наступного року в Індію.

В нашій групі окрім вище названих навчались ще Тихонюк Софія, вона ж моя подруга Соня, Крістіна, її прізвище було Шевчук та Філяс Микола.

Так пощастило, що нас було досить небагато, ми все встигали, навіть відпочити та обговорити особисті проблеми. Не всі звичайно це схвалювали, більшість ні, та ми ж молодь, нас мало що стримувало.