1.3

Я почала читати книгу, проте там де немає на сторінках книги пригод, то та книга для мене мертва. І мені стало страшенно нудно вже після першого абзацу, кожне слово давалось дедалі важче і важче. Так пересилюючи себе я прочитала сторінку, так і нічого не запам’ятавши, а потім ще раз, що б зрозуміти про що йшлась мова. Поки я страждала за книгою пара закінчилась. З аудиторії почали вивалюватись студенти. Як завжди величезною горою, як у великому місті в метро. Добре, що у нас його немає.

До нас підійшли Костя, Сашко та Крістіна. Костя ще на першому курсі підбивав клини до Соні, але їй подобались старші мужчини, я б сказала мало не старі. Бо коли йому 40, а тобі 18, то він тобі в татусі годиться. Проте, скільки вона йому про це не говорила він все ж не втрачав надії. Якось він сказав мені, що в нього все одно ще п’ять років попереду, куди поспішати. Навіть просив посприяти якось, але що я могла зробити. Не те, що б він їй зовсім не подобався, та вона вважала його ще сопляком, і кожен раз про це йому нагадувала. І де в нього бралось терпіння?

Сашко, його друг. Вони подружились майже з першого дня. І ходять один за одним, майже так само, як дівчата в туалет.

Крістіна, ще одна наша подруга. Щоправда це більше подруга Соні, ніж моя. Вони разом вчились у школі і вступили до університету. Ми ж познайомились вже тут. В деякій мірі в нас був схожий спосіб життя і погляди на нього. В універі ми були нерозлучними, як сіамські близнюки. Але вийшовши за ворота ми мусили розлучитись. Хлопців на дискотеки ми і з собою не брали. Соня вважала, що так на краще. Адже, коли очі не бачать, душа болітиме менше. Це була своєрідна турбота за Костю. Та незважаючи на те, що вона трохи жаліла його, і намагалась вберегти, бувало що ми потрапляли на одні і ті ж вечірки. Тоді вже йому, напевне, доводилось не солодко, бо вона його увесь час ігнорувала і ще й фліртувала та розважалась з іншими. Хоча, дивитись його не заставляв ніхто, адже завжди можна було піти додому до того як розпочнеться чергова вистава.

- Як там провели канікули? – запитав першим Сашко.

- Я місяць провела на морі, - відповіла Соня.

- Круто, - сказав Сашко.

- Я б так не сказала. Це перше літо, коли я більше нікуди не їздила. Минулого ми взагалі були в Греції, а потім в Іспанії. А на Азовському скукота. Тим більше, я жила в своєї тітки і довелось увесь вільний час проводити з її дочкою. Їй тільки 12. І час вільним був увесь час, можеш собі уявити? – Випалила вона на одному подиху.

Сашко і Костя стояли як вкопані, трохи ошелешені її вибухом. Ми з Крістіною були готові до цього, бо увесь місяць по телефону, скайпу і фейсбуці вислуховували і вичитували її жалоби на паскудну відпустку. Її батьки цього року вирішили розширювати бізнес і трошки зекономити на поїздках за кордон та і взагалі на всьому.

- Могло б бути гірше, - зауважив Костя. - Ми з Саньком взагалі ніде не були. Цілі канікули пропрацювали в мого батька на будівництві.

- Заробили трохи. – додав Сашко.

- Якщо у вас залишилось хоч трішки з того що ви заробили, то ви точно не дарма час витратили, - зауважила я сміючись.

- Взагалі-то в нас залишилось майже все! – заявив ображено Костя. – Ми…в нас практично не було часу щось витрачати і грати на компах теж.

Тут я свіжим поглядом окинула наших друзів. По них було видно, що вони не валялись на пляжі. Обоє на будівництві добре попідкачувались. І тренажерку ходити не треба. Та і повиростали за літо. Я мало не надала їм статус мужчин. Ще кілька років і вони точно ними стануть…

- Він сказав, що ми можем приходити після занять підробляти. І, якщо робитимем успіхи, то Він доб’ється, що б нам видали документи про закінчення будівельного технікуму. Правда екзамени треба буде здати екстерном. – Затараторив Сашко.

- Стій, хіба таке буває? - запитала Соня.

- Так, буває, напевно. Але якщо мій батько так сказав, то так воно і буде. – Самовпевнено мовив Костя.

- Ходімо вже в аудиторію на практичну, будем далі говорити там, - мовила Крістіна, яка стояла з боку і слухала нас.

Ми попіднімались з лавки і поплентались нехотя займати собі місця. Якщо на лекції нам розповідали і діалог між викладачем і студентами був коротким і не частим у більшості випадків, то на практичних ми розмовляли безкінечно. В основному питали вже нас.

Добре, що ніхто не запитав мене, що я робила на канікулах. Дівчата вже знали так і так, особливо Соня, а хлопцям про мої пригоди знати необов’язково. А в загальному вони і так писали мені на фейсбуці і знали, коли я купалась і загоряла на морі, а коли піднімалась на Говерлу. Цього року в мене також були скромні канікули. Але мені пообіцяли кращі. Мама сказала, якщо я підтягнусь хоча б до чотирьох, то отримаю путівку на тиждень в Іспанію, а якщо до п’яти, то зможу вибрати додатково будь-яке місце планети. Звучало це нереально круто. Особливо в порівнянні з минулим літом. Не те, що я нікуди не їздила. Раніше так і було. Ми часто їздили на Кіпр. Там живе сестра моєї бабусі. Я могла майже все літо пробути там. Інколи ми вибирались в Італію, або у ту ж Грецію там у нас теж були родичі. Але відпустка в будь-якому місці планети звучала круто навіть для мене. Не уявляю, як я це зроблю, але я подумала, що варто було б хоча б спробувати підтягнутись. В Україні звичайно є свої прекрасні місця для відпочинку, і їх дуже, дуже багато але туди я могла потрапити і потрапляла частенько, а так хотілось побачити світ. Я мріяла поїхати в Індію, подивитись на великий каньйон в США і чилійську пустелю, провести екскурсію джунглями Амазонки. Та що тут говорити, мені як будь якій людині хотілось пригод і свіжого вітру у волоссі, бажано морського.

Напевне моє бажання пригод було пов’язане з тим, що народитись мені пощастило у невеличкому містечку – Луцьк. Воно розташовується на заході України, відносно надалеко від кордону з Польщею. Воно тихе і затишне, живе тут трохи більше двісті тисяч населення. Яке в основному почало зростати спочатку ХХ століття. Хоча місто маленьке але свою історію почало більше, ніж тисячу років назад, ще за Київської Русі. Протягом часу свого існування тут часто змінювалась влада, проте люди були звичні і терпимі до такого. Як пишуть деякі історичні джерела колись, ще тоді як тут було якихось тисяч 5 населення, тут умудрялись вживатись поляки, євреї, караїми і українці. Кожен міг мати свою церкву, спілкуватись своєю мовою і це сприймалось іншими досить толерантно. Луцьк – це маленький Волинський Рим. Тут прекрасна архітектура. І вона чудово поєднується з новими будинками. Якби в мене була б можливість вибирати де народитись, то я б вибрала його знову.