1.2

- Привіт! - Задумавшись я навіть не помітила, як до нас підійшов якийсь хлопець. Від його привітання я аж підстрибнула, і Соня теж.

Він був доволі симпатичний, з темно-русявим, майже каштановим волоссям коротко підстриженим і сірими-сірими очима, з плаща стікали краплини дощу, але волосся було сухим. І я відразу здогадалась, що в нього є парасолька. Жаль, до нас в групу навряд чи новеньких беруть…А зараз я б не відмовилась від такого новенького. Та, на превеликий жаль, виглядав він трохи старшим за моїх однокурсників, на років два як мінімум, а то й усі п’ять. Але, можливо, мені пощастить і я просто помиляюсь. Та в мене так давно не було хепі-ендів.

- Привіт. Взагалі то можна було б якось попередити про свій прихід, а не лякати, - мовила я зліше, ніж сама очікувала.

- Привіт! Ви знайомі? – Соня швидко глянула на мене.

- Ні. Ми не знайомі. – випередив мене незнайомець. – Я просто хотів запитати, де я можу знайти кафедру економічної та соціальної географії.

- Ти новенький? – запитала я.

- Схоже на те. То ви не могли б підказати? Я трошки спізнююсь.

- Ти вже конкретно так спізнився. На хвилин сорок. – зауважила я.

- А чому Ви тут? – відповів він запитанням на запитання.

- Нас вигнали. – усміхнулась Соня. – Ми трошки шуміли.

- Давай я тебе проведу, - мовила я, бо тут трошки треба пройтись. – До речі, як тебе звати?

- Станіслав. Стас. А вас, дівчата?

- Мене Соня, - усміхнулась вона і далі почала читати.

- Дуже приємно познайомитись.

- І мені, - мовила я, - Ходімо, ти і так вже спізнюєшся.

Ми швидко вирушили в сторону нашої кафедри. Проте, він і півдороги не витримав, і знову запитав.

- Чому Ви не читаєте з подругою?

- Це довга історія. Розповім іншим разом. – мовила я. – Ми вже прийшли. Думаю, що тут тебе і залишу. Впораєшся сам?

- Це було питання? – здивовано повів він бровами.

Я ствердно кивнула головою.

- Ще б пак. Побачимось.

Я посміхнулась і пішла, вже за спиною почувши чисто формальний стук у двері.

Соня очікувала мене на лаві з моєю папкою в руках і з дуже хитрим поглядом який кілька раз освітлювався хитрою усмішкою поки я до неї не дійшла.

- І…- питально мовила вона.

- Я не розумію, що ти в мене хочеш. – чесно мовила я. – Я відвела того типа до кафедри і лишила там, хай сам вирішує свої проблеми.

- Стас? – спитала вона і я згадала, як назвала хлопця на рисунку.

- Це чиста випадковість, врешті-решт, Сонь, подумай, я  б так не палилась. І як би в мене щось з отим було ти б перша знала. Але він не в моєму стилі. Ти і сама це знаєш. – Тут я безсовісно набрехала подрузі і навіть не скривилась. Пекло плаче за мною.

- Орландо Блум тільки один на світі, на всіх його не вистачить.

- Є ще Йен, Сомерхалдер.

- Ага. – Соня засміялась. – Тільки не кажи, що на малюнку не він.

- На малюнку не Йен.

- Ти сама то бачила кого ти намалювала?

- І кого ж?

- А ти подивись.

Я присіла і подивилась на свої ескізи. Нічого особливого.

- Взагалі-то це наш новий знайомий. Не вдавай, що ти не помічаєш, наскільки вони схожі.

- Я і справді не помічаю. Чесно кажучи я не придивилась до нього. А коли це ти встигла, ти ж нібито книгу читала.

- Ти ж сама сказала, нібито. – і лукаво усміхнувшись додала. – Цей «новенький», якщо чесно виглядає трохи старшим за наших однокурсників-сопляків. Курс четвертий, як мінімум. Ти ж його не спитала.

- Чого б я мала його випитувати. Просто в мене пропало натхнення. А ще він мене злякав, я б йому краще по макітрі врізала, ніж кудись водила.

- То чому повела?

- Я б хотіла, що б мені помогли, як би я опинилась в такій ситуації.

Соня глибоко вдихнула. – Ти можеш дурити кого хочеш, але не мене. Я не знаю, що вас пов’язує, але на твоєму малюнку – він. Можливо риси і загальні, але схожість по них сто процентів.

- Сонь, я тобі сказала правду.

- Гаразд. Я тобі повірю. Але тоді, ти провидиця. Ти намалювала майбутнє до того як воно сталось. – не вгавала вона.

Особисто ж я, не мала жодного уявлення про те що сталось. Єдине що я запам’ятала, так це каштанове волосся, сірі очі, напевно, струнку фігуру (під плащем так не побачиш).

Зараз просто хотілось додому. Почитати книгу, я зараз читала Едгара Берроуза, Марсіани, вже втретє. А ще можна було попрацювати над картиною, що я розпочала в п’ятницю. В мене було вже шість готових, і як висловився татко - пристойних картин для виставки. Треба було попрацювати, як він просив, адже він був єдиний з нашої божевільної сімейки, хто мене підтримував у цьому. Він взагалі часто любив повторяти, що жінці не обов’язково працювати, вона може доглядати дітей і творити. Я не була повністю з ним згодна, особливо з доглядати дітей. А от творити – це для мене.

- Гаразд, треба ж і мені щось прочитати на пару, - мовила я сама собі і витягла з сумки підручник. В порівнянні з Берроузом це була скукота! Вбивство душі! Але ж треба. Як то в нас модно говорити – будьте патріотами своєї держави. Читайте, те що вона вам пропонує і ви станете геніями. Не те що я не люблю свою державу, але поки що я патріотка самої себе і ще хороших книг.

- Ти що, вирішила за розум взятись? – насмішливо спитала Соня.

- Ніколи не пізно взятись за розум, - вдала я серйозний тон, але так, що б вона засміялась, - Так завжди каже бабуся.

- Думаю, що вона врешті–решт права.

- Куди підемо після пар?

- Наші захочуть піти в якесь кафе, чи просто випити пива.

- Ах так, - усміхнулась я. – Їм тепер його навіть продадуть і не доведеться не бритись два місяці, якщо вони взагалі раніше це робили.