1.1

Ми перемовились кількома словами про канікули, хто де був, як почали приходити інші. Поки зі всіма привітались зайшов і викладач. Ми були змушені зайняти свої місця, хоча в голові гудів хоровод зі слів. З багатьма хотілось поговорити окремо і більш детально.

Хоча він вже привітався і розпочав лекцію, нам натерпілось поспілкуватись. Соня вже писала комусь записку.

- Це ти кому? – запитала я пошепки.

- Крістіні. - Мовила вона, і під партою передала записку.

- Та почекай трошки…

- Ще 120 хвилин! Я не можу, хочу знати деталі…- прошепотіла вона. – навіщо чекати ще годину. Думаю йому все одно, слухаємо ми його чи ні.

- Думаєш? Ти ж її бачила тиждень тому.

- Як би він розповів, як мені відпроситись на дискотеку не тільки до півночі, як попелюшці, я б послухала.

- Кх.кх. – з іншого кінця залу пролунав підозрілий кашель і ми підняли голови. – Шановні панянки! Якщо ви не слухаєте, то слухають інші. Ваші проблеми вирішите на перерві. Тим більше, що далі практична у вашої групи.

Поки він говорив, більшість студентів озирнулись у нашу сторону. Я тільки подумала, що їм просто нас, невдах, шкода. Адже більшість займалась, тим що і ми. Просто дехто переписувався по вайберу і це було куди тихіше, ніж шелестіння записками Соні.

Після короткого відчитування нас він продовжив читати лекцію.  Дехто з наших записував. Ми ж сиділи просто так. Тим більше, все що він розповідав є у книгах…тому я вирішила трохи помалювати. В мене на столі завжди лежала папка з чистими аркушами.

Чомусь з під олівця почав випурхувати сьогоднішній дощ, мокрі калюжі, паркан і кущі біля нашої бібліотеки, якийсь незнайомий мені хлопець у чорному плащі і з парасолькою поспішав по аркуші, не минаючи калюж. Він перейшов на слідуючий аркуш і почав підніматись в наш корпус…

- Що ти малюєш? Це твій хлопець про якого я не знаю? – таємниче зашепотіла, водночас поглядаючи на препода, Соня. – Як його звати?

- Стас… - вирвалось у мене. – Але це точно не мій хлопець. Я його тільки що придумала.

- Класно вийшло. Таки вони не туди тебе відправили навчатись. – сумовито мовила Соня. – Але тоді ми б не познайомились, от яка іронія.

- Ну, є трохи… - але на художників не вчаться, ними стають, виростають. – Захоплено мовила я. Мої очі в цей момент напевне якось дико світились…

- Панянки! Прошу Вас покинути аудиторію! Негайно!

Ми з Сонею швидко зібрали речі і майже вибігли звідти. Коли закрились двері, вона тільки й що змогла так це застогнати.

- Як я тебе розумію, - похлопала я її по плечу. – В нас далі практична, а там можливо буде якась контрольна. Тобі ж оцінки важливіші, ніж мені.

- Та я сама винна, це ж я більше розмовляла і ці записки…Коли в мене буде нормальний телефон?! О, небо!

- Тоді коли буде все відмінно! – Це було нечесно, але я не могла стриматись від цього їдкого коментаря, хоча і знала, що саме за всі відмінно Соня має вкінці семестру отримати в подарунок від батьків новий мобільний – такий який захоче сама, і як сказали батьки, сума немає значення. На її жаль, вони хоч і били заможними людьми, все ж не тринькали гроші на забаганки дочки, а заставляли її заробляти все своїм розумом. Не те що мої…Зробили мене справжньою ледацюгою…Самі ж винні. Мама все переживала, що на мені погано відіб’ється їхнє з татом розлучення. Та і він так думав. Хай думають – вирішила врешті я. Їм не обов’язково знати, що мені вже все рівно. Вони дорослі і це їхній вибір. Я це зрозуміла десь через рік. А пройшло п’ять. Спочатку було образливо. Але дорослі розлучаються не через дітей, а через відсутність кохання, чогось свіжого. Я це давно помічала між ними, але вони все уникали про це говорити. Турбувались про мене. А я дивилась на цей театр і не знала, що мені робити. Проте все вирішилось само собою. В тата з’явилась нова подруга. Звичайно, мені було нелегко. Але краще так, ніж жити поряд з двома  байдужими одне одному людьми, які краще проведуть час з телевізором, ніж одне з одним. Тим більше, ніхто мене не лишав. Батько дбав про мене. Ми часто бачились. І подруга в нього була непогана, більш менш нормально відносилась до мене.

Самим крутим тут була кредитка від татка. І я навіть мріяла сама подарувати той довбаний телефон Соні, що б вона не мучилась, але тоді б татко точно перекрив ліміт, його б дуже зацікавило, куди пішли п’ять тисяч гривень. Тому від цієї ідеї довелося відмовитись одразу, або ж цілий місяць жити на домашні «сухарі».

- Ходімо присядемо в коридорі, - перебила мої роздуми Соня. – я хотіла б прочитати, те що він розповідав.

Ми пройшли по коридору і присіли на лавці поблизу дверей. Хоча вже півгодини як йшло заняття. По коридору і в фойє снували студенти і викладачі. Соня витягнула книгу з сумки і стала читати. Самій мені читати не хотілося, тому я взяла свою папку, ще раз переглянула малюнки. Такі мокрі, і мені захотілось продовжити історію незнайомця. В наступному ескізі він згортав парасольку і водночас піднімався по сходах. Куди ж він в мене іде? Чи ітиме?

Натхнення закінчилось і все…

Я поклала папку з ескізами поруч, і розпочала розглядати перехожих, придивлятись до рис обличчя. Можливо щось можна буде використати. Можливо, це і не дуже виховано, проте так цікаво. Придивлятись до облич, емоцій, особливо до очей. Вони ніби розказують самі за себе. В моїй голові. І, якби я володіла хоча б десятою частиною тих слів що вони говорять, то можна було б стати поетом, що б це переповісти. Але переповідали мої олівці, а вдома фарби.

Частину коштів, що давав татко я використовувала саме на це. І, він навіть обіцяв, коли набереться зо два десятка достойних картин, то він організує виставку. Проте, які достойні він вирішуватиме сам! Знову ж, хто платить, той замовляє музику.