7.6

Я прокинулась, коли Ебрагім ще спав. Мене боліло все нижче пояса. Ось і доекспериментувалась. Було ще ні світ ні зоря та я піднялась з ліжка, дістала з сумки ібупрофен і проковтнула аж дві таблетки. Стільки точно має допомогти. Сьогодні ми їдемо в Мумбаї. Пригоди нас чекають і я не повинна впасти духом.

Коли ліки подіяли і мене почало відпускати я піднялась з ліжка. Мені потрібно було помитись, то ж я пішла шукати власника готелю. Він ще спав, але гроші кого хочеш з ліжка піднімуть. Вже за двадцять хвилин я приймала душ. Він виглядав такий як звичайні літні душі у селі, але хоч такий! В мене в запасі були ще джинси та футболка. Їх я і наділа. Я не знала чи вдасться відіпрати сарі, та зараз й не було часу. Вже за дві години наш поїзд.

На цей раз я принесла сніданок до нас в кімнату. Як виявилось Ебрагім вже прокинувся, одягнувся і зібрав наші речі. Він дуже зрадів, коли мене побачив.

- Як смачно пахне. Ти ходила за сніданком? А я вже думав, що ти втекла після вчорашнього! Слава богам, ти тут! – полегшено видихнув він.

- Менше слів, Ебрагіме! Я просто хотіла прийняти душ…помитись. – розвела я руками. Невже він думав, що я візьму і втечу?

- А де твоє сарі?

- Боюсь, що ми його не врятуємо.

- Жаль, воно тобі пасувало.

Обмінявшись ще кількома репліками ми взялись за їжу, а потім, поснідавши на таксі поїхали на поїзд до Мумбаї.

Мумбаї, він же Бомбей – місто казка, друге за величиною в світі по кількості жителів, а це 14 мільйонів. Куди там нам зі своїми п’ятдесятьма на всю країну. Забула нагадати – це місто розташоване аж на сімох островах штучно з’єднаних між собою!

У Мумбаї як і по всій Індії тісно пов’язані багатство і бідність. Нетрі протистоять респектабельним районам з дорогим житлом. Тут є супермаркети і стихійні ринки. Як і кругом по вулицях бродять корови, їздять люди на всьому, що тільки їздить. Їхній транспорт переповнений як їхні дороги. Кругом метушня, шум – все, що можна очікувати від багатомільйонного міста такої іскрометної країни.

Але саме це місто – місто можливостей. Тут ніби настає інший світ і хоча б трохи можна відірватись від кастової нерівності, збудувати своє краще майбутнє.

Найперше, що ми відвідали: Баланганга – величезний храмовий комплекс, священне для індусів місце. Ебрагім дуже хотів потрапити туди. Напевно вони туди їдуть як наші у Лавру. Потім, Ворота Індії, величезну масивну арку, яку збудували на пам'ять про те, що Мумбаї був колись воротами в Індію. А також відвідали Вокзал Чхатрапаті Шиваджі та район Колаба.

Після обіду ми побували на Вежі Раджбай, помилувались готелем Тадж-Махал, і Ебрагім запевнив мене, що це не той Тадж-Махал, що я думаю. Потім ми довго бродили по музею принца Уельського. Знайшли кілька симпатичних картинних галерей, де відбувались виставки.

І, Ебрагім допоміг здійснитись моїй мрії – ми отримали пропуски в Боллівуд. Якщо ви ще не знаєте – це всесвітньо відома індійська кіностудія. Вона за рік випускає фільмів більше, ніж усі світові студії разом. Причому, це вже далеко не сопливі індійські фільми про кохання де танцюють і співають, а трилери, жахи, пригодницькі, детективи.

Нам просто пощастило походити по закромах цього світу. На жаль, особливо поспілкуватись з акторами в мене не було можливості. Я любила ці фільми, але я не знала акторів, жодного. Тому я лише споглядала, слухала розповіді Ебрагіма і намагалась не заважати робочому процесу. Після довгої плутанини під ногами нам запропонували знятись на якійсь картині, як акторів другого плану, простих перехожих. Грошей нам за такі зйомки, звичайно не заплатили, але ми отримали задоволення від нашої «гри». Щоправда режисер фільму обмінявся телефонами з Ебрагімом. Хто зна, можливо одного разу дивившись фільм разом з Сонею, на екрані я впізнаю його і скажу – а я його знаю…смішно звичайно…але ж такі всі дівчата.

Цього вечора ми не шукали собі ні кімнаток, ні готелів. Ми знайшли не дуже дорогий ресторанчик і смачно поїли. Потім довго гуляли вулицями міста. Ми вже думали, де б то пришвартуватись, але до Ебрагіма зателефонував той режисер з кіностудії та запропонував приїхати на дискотеку Not Just By The Ba.

Після моїх вмовлянь і описів його майбутньої шикарної кінокар’єри він погодився. А мені дуже хотілось розважитись. Споглядання та милування прекрасними речами приємне, але танці нічим не гірше.

Уявлення не маю про що домовлялись Ебрагім з Вікрамом, я ж весело проводила час, танцюючи на чудовому танцполі. І байдуже, що я нікого не знала. Таких тут була більшість. Це було весело і приємно, після всіх моїх пригод, поїздок і подвигів нарешті відпочити, відпустити себе.

Коли я втомлювалась танцювати, то підходила до їхнього столика. Ми теж перекинулись з Вікрамом кількома словами. Зокрема я запросила його в гості до нас, в Україну і до себе додому також, залишивши адресу та контактні дані. Можливо, наступний фільм вони знімуть у нас. Уявіть-но: дії індійського кіно відбуваються в Луцьку…закохані виспівують на сходах замку Любарта, відбувається бій мечами не на життя, а на смерть... Можливо, мені краще писати сценарії, ніж малювати? Варто над цим подумати.

 Наступного дня Вікрам, який вже встиг побрататись з Ебрагімом, запросив нас поїхати до Печер Елефанта, а потім зробив нам невеличку екскурсію по приміській території. Мене вразило наскільки відрізняється вона від центру. Деякі люди взагалі живуть в палатках, бо не мають за що купити власне житло. Хоча земля тут найдорожча в Індії, але людині в якої немає грошей всерівно, де розбити намет. Тим більше приємно проживати в найкрутішому місті.

Після обіду ми розпрощались з нашим новим другом і відправились в Агру. Це має бути останнє місто, куди ми маємо заїхати на екскурсію.