7.3

Потім ми заглибились у вулички старого Делі, він привів мене на ринок, де ми вибрали мені прекрасне сарі яскраво-червого кольору, із справжнього шовку – вибирав же знавець. Також я купила сандалії та невелику сумку в тому ж стилі і шарф. Я не знала, чи можна в їхній Тадж-Махал заходити без шарфа, то ж вирішила перестрахуватись. Врешті-решт його можна було використати і в нас вдома.

Ще я накупила кучу всіляких сувенірів типу статуеток будди для однокусників, шахмати для тата, шарфи для мами з бабусею, Соні – сережки.

Ще я хотіла купити «Камасутру»  та Ебрагім відмовив мене – тут вона на хінді, або ж англійською, а вдома можна знайти по-українськи.

Ближче до обіду ми прибились до якоїсь будки де продавали їжу. Вона була чимось схожа на наші лавки з чебуреками на базарах. Там ми купили собі щось дуже схоже на шаурму. Це була курка із якимось овочами завернена в пурі(те, що я раніше називала налісниками). Всередині був смачний соус. Це все ми запили водою з льодом. Все в традиції Індії.

Ще трохи побродивши, нам вдалось натрапити на слонів і покататись на них верхи.

О пів на шосту нас чекав поїзд до форту Джайсалмер. Ми спочатку поїхали і придбали квитки, а потім забігли залишити речі. Містер Джай вже спакував сумку Ебрагіму. Мені порадив одягнути сарі, так, сказав індієць, я привертатиму менше уваги, особливо в таких віддалених місцях, куди туристи їздять рідше.

То ж за годину до відправлення поїзда, ще раз смачно поївши ми відправились на вокзал.

Добре, що ми придбали квитки у спальний вагон. Їхати нам доведеться більше, ніж 12 годин. Щоправда вночі ми мали б спати, але все одно дуже довго. До цього форту 800 км від Делі. Саме тому туди не дуже спішать. А скільки ти будеш дивитись на один форт? Але Ебрагім думав по-іншому і дуже хотів там побувати.

- Хіба ж не в цьому увесь смак – добратись туди, куди мало хто хоче? І може? – говорив він дорогою.

Не дивлячись на те, що я очікувала побачити зовсім мало пасажирів, поїзд аж кишів людьми. Тільки у вагонах з ліжками пасажирів було менше і легше дихати. Більшість з них їхало не до Джайсалмеру, а мали зупинки по дорозі – розповідав Ебрагім.

- Від нас дуже багато пішло всього.

- Знаю я. Але в нас також багато вчених і багато придумали різноманітних винаходів.

- Можливо це і так, - мовив він загадково і почав. – Скажино-но, що буде краще. Йога чи літаки? І я тобі відповім, що йога, бо вона принесе здоров’я кожному, хто нею займається, а літаком більшість людей ні разу в житті не скористається. Камасутра? Хірургія? Думаю ці винаходи набагато краще за всілякі витребеньки західних винахідників.

- В нас теж оперують та займаються сексом.

- Саме так, у вас роблять, те що ти назвала. Але наші лікарі робили надскладні операції на мозку ще тоді, як ваші не мали уявлення про його існування. А те, що ви називаєте, так банально – сексом, в нас робиться мистецтвом. Ми це вивчаємо і не таємось, адже це нормально. А етика і релігія західного суспільства накладає вето на те, що благословили боги. Дивно, що ви взагалі ще не вимерли. – іронічно додав він.

- Просто у нас більше тих хто порушує правила, ніж тих хто їх дотримується.

- Навіщо ж тоді вони є? Від цього тільки проблеми і почуття вини.

- Ебрагіме, не я придумувала ці правила. Є дине, що я можу зробити – це порушити їх всіх, змінити – ні. Можливо, один голос звучить голосніше за натовп, але тих хто перший змінює правила обов’язково у нас розпинають. Не в моїх силах змінити ціле суспільство.

- Ти знаєш, що у цьому сарі ти просто прекрасна. – змінив він тему.

- І не надійся, заміж я за тебе не вийду!

Під кінець дороги я вже хотіла застрелитись. Та форт Джайсалмер оправдав мої надії. Він був навіть кращий, ніж на фото в путівниках і вікіпедії. Все було просто приголомшливе і хавелі, і палац, брами, безліч витких вуличок в яких ми заблукували. Нам пропонували піти в похід на верблюдах, та він мав бути днів з чотири, тому я відмовилась. Ми просто покатались на них вдоволь. Моєму я сподобалась – він на мене не плював, а от Ебрагіму довелось відмиватись від верблюжої слини, що дуже мене розмішило. Мені раніше здавалось, що верблюд на індійця плюнути не може, як же я помилялась. Погулявши кілька годин ми знову смачно поїли, запаслись продуктами в дорогу. Мені хотілось накупити ще якихось сувенірів, та мій супутник запевнив що все є в Делі. Туди везуть все з усіх кінців Індії, бо там можна продати що завгодно.

В нас було ще чотири години до поїзду і ми пішли на виставу індійському театрі.

Облич акторів не було видно, вони були під розмальованими масками, сам одягнені в чудернацькі костюми навіть для індійців. Вони то вели діалог, то співали, то танцювали. Танець це взагалі мало не єдине що мені було зрозуміло і близько в цій виставі. Хоча Ебрагім намагався перекласти кожне слово та передати дух гри йому точно не вдалось. Враження залишились дивними не менше і не більше.

На поїзд страшенно не хотілось але залишатись тут довше не було можливості. Попереду нас чекали якщо й не пригоди, то старовинні храми, палаци і гробниці, а ще смачна їжа. Добре все ж, що ми подружились з Ебрагімом. Бути самотньому в такій далекій дорозі - немає нічого гіршого. На якихось кілька днів він став моїми дверима в Індію.