7.2

Коли я залишилась у кімнаті сама, то витягла фотоапарат і почала знімати узори на стінах. Треба було зняти ще те, що мені довелось куштувати, але момент був втрачений. Залишивши речі в кімнаті я спустилась вниз і стала знімати їхнє маленьке кафе, відвідувачів. Їх було не так вже й багато але атмосфера яка була тут, зачаровувала.

За столиком в кутку сиділи дівчата, їх одяг нагадував сарі, вони весело сміялись і розмовляли з набитими ротами. Кожна з них була по своєму красива – смуглява шкіра, карі очі… Мені завжди хотілось якось так виглядати.

Біля відкритого вікна сидів якийсь дідусь. В порівнянні з юними красунями він виглядав самотнім і сумним. Навіть якимось приреченим. Він їв карі разом з «налісниками», то поглядав у вікно, то знову брався за їжу, ніби підтримуючи якийсь ритуал.

До мене знову підійшов Ебрагім і подав невеличку підставку з чашечкою чаю та якоюсь булочкою.

- Я вирішив пригостити тебе чаєм. Але побачив тебе тут. Батько відпускає мене завтра і я можу провести тобі екскурсію принаймні по Делі.

- Але я вже бачила все, що хотіла. – зауважила я.

- Ти не була в нашому зоопарку, а ще тут є багато чого цікавого, про що ти навіть не здогадуєшся! Я думаю, тобі варто залишитись ще на день.

- Ок! Я лишусь. Не підведи мене. – я взяла чай у нього з рук.

- Взагалі Індію не можна пізнати за тиждень. Цього надто мало і тобі доведеться або лишитись або приїхати вдруге.

- Цілком можливо.

Я надпила чай з маленької глиняної чашечки. Справжній клас! В нас такого точно ніде не подають.

Коли все більше людей почало сходитись на вечерю мені довелось піднятись на гору, не хотілось займати вільного столика дарма. Лігши у ліжко я відразу заснула.

Мене розбудив стукіт у двері. Стукали досить тихо, тому я не відразу почула. Підвівшись з ліжка і виглянула у вікно - було не зрозуміло, що зараз -  ніч, чи вечір, а може ранок…я пішла відкрити двері. На порозі стояв Ебрагім.

- Ти напевно спала…- винувато поглянув він на мене.

- Спала. Щось сталось? – я протерла очі і позіхнула.

- Мені хотілось поговорити.

- Ти так зі всіма туристами вночі спілкуєшся?

- Ні, звичайно. Ти просто дуже гарна і здалека. До нас ще не потрапляли туристи з України.

- Хм. Ніколи б не подумала. Заходь вже.

Хлопець дуже зрадів моїм словам і за якусь секунду впав у крісло-гойдалку.

- Розкажи мені про свій дім, будь ласка. – промовив він.

- Якщо тобі так цікаво, то все що захочеш…

І я подавивши позіх почала свою розповідь. Як тільки змогла пояснити - від того де ми знаходимось, до того, що ми їмо, про наш одяг, культуру, ввімкнула послухати кілька пісень українською, про свою родину.

Потім, коли мені вже було несила говорити він приніс перекусити - йогурт та якусь страву, назвавши її чікен тика. Поки ми їли і він почав розповідати про свою країну та про себе.

Уявлення не маю, скільки ми проговорили та коли я прокинулась вранці, то побачила, що він спить у кріслі-гойдалці. Це ж треба було так заговоритись, що б заснути прямо на місці.

Довго не думаючи я піднялась з ліжка, тихенько просковзнула повз сплячого Ебрагіма та пішла у ванну, потрібно було хоч якось привести себе в порядок. Сьогоднішній день мав бути не менш насичений, ніж учора. Та ніякі описи не здатні передати справжнього вигляду ситуації, хіба фільм, а краще потрапити на місце!

Коли я повернулась, то кімната виявилась порожньою. Напевно, я не надто тихо вийшла з кімнати і розбудила мого нічного співрозмовника.

Не знаю, яка була година, але мені захотілось їсти. Я написала мамі на електронну пошту лист та пішла вниз, в кафе.

За деякими столиками вже сиділи люди.

На цей раз біля вікна було вільно і я присіла собі, так в мене з’явилась можливість спостерігати за невеликим шматочком базару. Грала якась приємна мелодія. Тут напевно музики взагалі не вимикають.

Через деякий час до мене підійшов старий індус.

- Намасте, наша українська госте, - заусміхався він.

- Намасте, містер Джай.

- Чи сподобалось вам у нас гостювати?

- У Вас чудово! Проте, я б хотіла відвідати ще деякі міста.

- Знаю! Ебрагім просить в мене дозволу поїхати з Вами. Можу сказати, що це мені не дуже подобається. Якби ви були індійською дівчиною, то нікуди б до весілля не поїхали б.

- Пробачте, містере Джай, я зовсім не хотіла, щоб так сталось! І я прекрасно знайду дорогу сама.

- Ви ще дуже молода. Вам варто було найняти екскурсовода.

- І я його не найняла через одну причину – я художниця. І приїхала сюди за враженнями. В основному враженнями не лише від споглядання архітектури, а й від спілкування, особливо з такими людьми, як ви. Більше мені нічого не потрібно.

Хвилинку він роздумував і дивився у вікно на той же базарчик.

- Тоді хай їде. В нього немає друзів, бо він завжди працює і вчиться. А в мене немає часу його супроводжувати. Зараз я пошлю Ебрагіма принести Вам поїсти, - додав Він і зник за дверима кухні.

За кілька хвилин до мене підійшов і сам Ебрагім.

- Що ти йому сказала, що б він мене відпустив?

- Це важко пояснити…напевно, твій батько вирішив, що я вітряна чи щось на кшталт цього…ваші дівчата очевидно дуже скромні.

- Він таке сказав!? – мало не впав зі стільця хлопець. – Він просто не знає наших сучасних дівчат…це зовсім не ті дівчата що були в роки його юності. Випадки всякі бувають, але часи міняються.

- Можливо. Він просто турбується про тебе. Ти його син, спадкоємець і все таке. Якби в нього Вас п’ятеро було, він би навіть не звернув уваги.

- В мене ще троє сестер.

- Ти ж учора говорив, що всі вони вже заміжні. Та і я зрозуміла, що жінок тут не дуже поважають.

- У вас все по-іншому…

- Якщо ти після свого батька переймеш бізнес, то я перейму від свого.

- Тільки через те, що в нього немає сина. – заявив він склавши руки на грудях.