7.1

Жінка завела мене у кафе, гукнула когось. Із кухні за хвилину вибіг симпатичний вусатий дідусь. Вона ще щось сказала йому на хінді, сказала мені бувай і поспішила назад.

Дідусь-індієць підійшов до мене і чистою англійською заявив:

- Жаль, що ви не знаєте хінді. Ви, напевно, у нас вперше. І голодні? Я вас нагодую чимось смачненьким на свій розсуд, адже ви все одно не знаєте нашої кухні.

- Я знаю, що ви готуєте карі, рис, і часто використовуєте йогурти.

- Безперечно, тільки майте на увазі, що ваша європейська приправа карі і наша страва карі – різні речі. Насолоджуйтесь музикою, а я зараз принесу вам їжу.

Через хвилин десять він з’явився з великим підносом заставленим маленькими чаруночками і мисочками з невідомою мені раніше їжею. Збоку лежали налісники і я полегшено дихнула, хоть щось рідне! А він поставив піднос і присів до мене за стіл.

- Ви вже влаштувались в якомусь готелі, міс?

- На жаль ні, я поки шукаю собі місце, що б переночувати.

- У нас є чудова кімнатка саме для вас! – засіяв він.

- Це було б прекрасно! – вимовила радісно я і запитала. – А ви не могли б дати мені прибори?

- Ні-ні, це все їдять руками. – І він подав мені мисочку з водою. Коли я помила руки, він забрав її і залишив мене на одинці.

Із програвача лунали чаруючи індійські мотиви. Як же я їх любила у фільмах. Я почала брати по черзі цей невеличкий посуд і нюхати вміст. Але нічого знайомого не знайшла, окрім невеличкого блюдця з якимось м’ясом. Що точно я знала, так те, що це не яловичина. Я взяла і спробувала налісник і він виявився не налісником. Потім я вмочила його в ту мисочку в якій була якась рідка страва, яку я вирішила вважати карі. І чого я його не спитала. Спробувала і виявилось, що воно досить непогане. Так помалу смакуючи я з’їла салат, потім щось схоже на тушковану шпарагівку, «карі», йогурт та налісники, а ще невідомий соус. На десерт було щось схоже на нашу халву, але набагато смачніше.

 До мене підсів молодий хлопець та привітався.

- Хто це готував? – запитала я.

- Мій батько. Я допомагав. Я Ебрагім.

- Олівія. Оллі. – я потисла йому руку. – Все неймовірно смачно, тільки що ж я все-таки їла. Це для того, що б я змогла щось собі замовити якщо поїду далі.

- Не турбуйся. В нас туристи повсюди. Кожен другий знає англійську хоча б на примітивному рівні. Тобі завжди допоможуть. Так що тебе привело в Індію?

- Можливо, цікавість, чи жага пригод. Сама не знаю. Ваші фільми такі життєрадісні, палкі, аж вирують життям. Тож яка має бути країна, коли тут таке кіно?

- Не знаю. Я живу тут усе життя. – увесь час він посміхався мені. Я помітила який він красивий. – Тобі напевно, потрібен екскурсовод?

- Звичайно. Я майже не орієнтуюсь де я є, та я хочу  поїхати ще в Агру та Бомбей. Можливо ще кудись.

- Думаю, батько відпустить мене. Я ще не їздив по Індії.

- Та невже? Хіба таке можливо?

- Ми увесь час працюємо. Потрібно підтримувати сімейний бізнес.

- Це не так вже й погано. Краще працювати на себе, ніж на когось.

- Так. Та я ще й навчаюсь в університеті, тому мені важко кудись вибратись. Працювати потрібно, що б оплачувати навчання.

- Це класно! В нас мало хто працює із студентів, важко знайти роботу після занять або на неповний день. На кого ти навчаєшся?

- Буду кухарем.

- Продовжиш батьківську справу?

- Так. Але я мрію про великий ресторан.

До нас підійшов його батько.

- Міс, ваша кімната готова. Якщо ви закінчили трапезу, то Ебрагім вас проведе.

- Звичайно, дуже дякую.

Я розрахувалась за вечерю та кімнату. На диво це мені дешево обійшлося. А потім мій новий знайомий провів мене у кімнатку. Вона була дуже маленька. З меблів ліжко, тумбочка з дзеркалом, стілець-гойдалка, в кутку був вазон із пальмою (принаймні чимось схожим).

Вікно виходило в маленький провулочок між будинками і було напроти вікна іншого будинку. В кімнаті була звичайна дерев’яна підлога, стіни ж були розмальовані чудернацькими орнаментами, на вікнах висіли рожеві занавіски, а на стіні невеличка поличка з кількома книгами.

- Ми цю кімнату зазвичай здаємо, - сказав Ебрагім. – Подобається?

- Так, - відповіла я. – Я щось таке і хотіла. В готелях дуже самотньо, а коли знімаєш кімнатку, то маєш можливість поспілкуватись.

- Я завжди думав, що туристи знімають в нас кімнати, бо це дешевше.

- Так воно і є, - засміялась я. – Мало хто користується тими ж мотивами, що в мене.

Потім він показав мені, де знайти ванну та туалет.

- Якщо буде щось потрібно, ти можеш знайти мене на кухні, або ж в моїй кімнаті. Батько більш зайнятий, ніж я, вдома я не тільки помічник головного кухаря, а й менеджер, - він знову засміявся. – Побачимось.