18/остання.

Мій літак відправлявся рано вранці. Мені пощастило, до Італії летіти відносно недовго. Тож я могла якраз доспати, що не встигла і коли ми підлітали до аеропорту в Римі я вже остаточно прокинулась.

На душі знов зашкребли кішки. Як далеко не поїдеш, а від себе втекти не можливо. Потрібно дати собі трохи часу, потім це буде легше. Можливо, я сприйматиму це як життєвий урок, чи покарання за щось, а може це просто частина шляху. Тепер це вже не важливо. Тільки недавно я хотіла бути вільною – і ось вона – свобода. І я лечу в небі, як пташка. Інколи варто бути обачніше зі своїми бажаннями. Але краще гірка правда.

Стюардеса попросила пристебнути паси безпеки. Нечисленні пасажири заметушились. Змахнувши зрадницьку сльозу зі щоки я послідувала їх прикладу. Я не часто літала, але зовсім цього не боялась. Може мені щастило, що ми не потрапляли у грози? Та навряд. Це мене заспокоювало. Тут ти тільки в руках Бога, ну і пілота звичайно.

Коли ми приземлились і я вийшла з літака, то відмітила, що їх аеропорт виглядає куди краще, ніж вдома. Та це й зрозуміло. Відмітившись я пішла за багажем. Взяла аж дві валізи. Хто зна, що може знадобитись в подорожі. А потім ще потрібно було розшукати тітку чи брата, хто приїде до мене вони так і не вирішили. Хоча я вважала зайвою таку турботу, в Індію я успішно з’їздила одна і нічого ж поганого не сталось, а Ісландію я вважала куди безпечнішою.

Хоча я вже бувала тут кілька років тому, та все одно було якось незвично знаходитись серед натовпу чужих людей. Англійською говорило не так багато як мені хотілось би. Підказати, де забрати валізи мені зміг тільки працівник аеропорту.

А коли я врешті загрузилась ними то стала розгублено. І куди йти далі. Всі рази, що я бувала тут раніше я бувала з батьками. Вони садили мене в таксі і ми їхали до тьоті. Та врешті, поблукавши я знайшла місце де очікують пасажири на відправку і сіла на вільне місце. Полетіти я нікуди не могла. Квитки то у них.

Та довго я не всиділа. Знайшовши ще одного працівника я вияснила, що зазвичай пасажирів очікують недалеко від місця видачі багажу. А я могла й не помітити, що хтось з моїх є. Дівчина люб’язно вказала мені куди я маю пройти. Тепер я дивилась більш ніж уважно.

І я таки побачила здалеку когось з невеликим плакатиком. На ньому українською писало «Оллі». Це точно по мене – подумала я, і поспішила в його сторону.

Та це був зовсім не кузен. На моє величезне здивування мене очікував Адріан.

- Привіт. Оллі. – радісно загукав він, коли врешті мене побачив.

- Що ти тут робиш? – спитала здивована я. Мені було радісно зустрітись з ним. Хоча ми зовсім недавно бачились, та я встигла скучитись. З останнього разу він майже не змінився, таж зачіска, та ж борідка, футболка з Мадонною.

- Як що? Хіба непомітно? – покрутив він плакатом.

- Я так розумію, у тітки не було часу і кузен теж зайнятий.

- Я не в курсі. – мовив він цілуючи мене у щоку і колючи бородою. – Взагалі я тут тебе зустрічаю. Хіба мала бути якась тітка?

- Взагалі-то так.

- То тобі не хочеться летіти далі? – Він покрутив білетом в мене перед носом.

- Та хочу. Дай сюди. – я хотіла схопити його, та він відсмикнув руку.

- Спочатку покажу тобі фокус. Абра-кадабра. – І він розсунув білети – їх було два. – Я лечу з тобою. Ти рада?

- Напевно. З тобою буде точно веселіше, ніж з моїм кузеном.

- Ще б пак. – і він махнув рукою в сторону стійок реєстрації. – Нам варто спішити. Посадка вже почалась.

- Але. Навіщо ти їдеш зі мною? – Спитала я. Мені хотілось щоб він поїхав, але бути егоїсткою – ні. Адже він завжди мене виручав. Відтоді як ми вперше зустрілись вів себе так благородно, і зараз. В мене були підозри, що тут не обійшлось без Соні. А це означало, що про те, що сталось знають всі – не тільки подруга та її хлопець, не тільки Антон з Максом, а й мої батьки, бабуся…Ось чому мене спровадили на два тижні і так швидко. Наче змахнули чарівною паличкою. Віза то мала бути готова вкінці тижня, а не наступного дня. Значить Адріан знає теж, і пожалів мене. Та мені зовсім не хотілось, щоб він увесь час жалів мене. В нього є свої пріоритети.

- Мені дали тиждень відпустки. Хотів його провести в незвичайному місці.

- То чому ти не запросив ту дівчину, про яку розповідав? Можливо вам би вдалось налагодити стосунки. Ти не ображайся тільки. – Різко сказала я. – Просто ти мій друг і я хочу, щоб в тебе було все добре, розумієш?

- Розумію, Олівіє.

- То чому ти все-таки не скористався шансом? – спитала я його. Ми вже пройшли реєстрацію і сиділи в літаку.

Знову пролунав голос, що просив пристебнути ремені безпеки, бо ми злітаємо. Закінчивши зі своїм і допомігши мені він відкинувся на спинку крісла.

- Думаєш, що я можу поставити якусь жінку на перше місце, коли там вже стоїш ти?

Ці слова були наче грім серед ясного неба. Я? на першому місці? Він ледве мене знає…але я згадала, як сповідалась йому всі рази…як він чуйно до мене ставився…і який він сексуальний врешті. Та тільки не зараз. Я не могла кинутись у вир нових почуттів не забувши старі, не залікувавши ран. Спогад про зраду Стаса глибоко різанув по серцю.