16.

Дочитавши книгу я врешті залізла під ковдру. Та заснути я так і не змогла. Раз за разом у голові прокручувались події цього дня. Хто б міг подумати, що все так обернеться. Почуття ейфорії, дикої радості окутували мене і я лежала то із відкритими, то із закритими очима. Думала, що нас чекає далі. І це тривало вічність, по справжньому. Коли я не витримала, розуміючи, що потрібно заснути, то була вже друга ночі. Та врешті сон зборов мене.

Коли я прокинулась все вчорашнє дійство миттю пролетіло в голові, як ураган. Тоді я кинулась збиратись. Мені було добре, як ніколи раніше. І ще трішки переживала та то пусте. Головне, що ми врешті разом. І він любить мене.

Захотілось виглядати ще краще, ніж зазвичай та з гардеробу під це визначення геть нічого не підходило. Перебравши досить швидко всі речі я врешті одягла милу кофту з ведмедиками Тедді та бежеві штани. Не варто шататись щодня в міні.

Сьогодні я так хотіла побачити його. Напевне, в мене був дебільний вираз обличчя, занадто щасливий для мене звичайної, бо коли ми стикнулись в коридорі з Антоном, то він нарешті перестав мене обходити, а зупинив.

- Привіт! – перша сказала я. Сьогодні він отримав моє прощення. Заочно, правда.

- Привіт! Ти вся сіяєш. – Помітив він. – І навіть розмовляєш зі мною…Ти з ним таки переспала.

- Не починай! – гаркнула я, мені не подобалось, як добре він міг мене читати, хоча ми спілкувались так мало. А останнім часом і взагалі були ворогами.

- Та ладно. Я знаю, це не моя справа…та. Будь обережна. Ти його не знаєш, зовсім.

- Ти помиляєшся.

- Можливо. Просто, не хочу, щоб тобі було знову боляче. Ти ж знаєш.

- Це ти мені написав на день народження? – здогадалась я.

- А ти думала – це він? – якось сумно запитав Антон. – Олівіє, я знаю, що в мене не було шансів тоді, а зараз і поготів, та це не забороняє мені любити тебе і турбуватись. Просто я хочу, щоб все в тебе було добре. Хай з ким ти не будеш. – ці слова вразили мене і не дали зіронізувати, я просто хвилину мовчала, вперше думаючи, що йому сказати.

- Ти мав знати з самого початку…якщо ти такий проникливий. Навіть якби ми розстались в тебе і справді не буде шансу. І це ти знаєш. Ми і друзями бути не можемо – ти просрав її, нашу дружбу. – я опустила очі, думаючи, що ще додати. – А за решту не турбуйся. Я сама справлюсь. В мене є ангел-охоронець, і мені його більше, ніж достатньо.

- Це ж ти не про нього? – криво усміхнувсь він.

- Ні. Я про янгола…Навряд ви знайомі. – вирішила підколоти я, та він спохмурнів.

- Не все, що здається правдою, таке є, будь обережна. – Сказав і залишив мене.

Мало що у нього в голові, вирішила я і миттю забула його слова. Мене наздоганяла Соня і мені неймовірно хотілось розповісти їй.

Але я не знала з чого почати. Взагалі.

- Привіт. Гарно виглядаєш. – сказала вона. – Так щасливо усміхаєшся…Може, тобі подарували авто?

- Не вгадала…

- Не маю уявлення, що могло викликати таке щастя, - запротестувала подруга. – Інколи, в мене виникає враження, що тебе взагалі нічого не може ощасливити. Мене б машина точно порадувала.

- Можливо, якщо я буду лапочкою, то отримаю її наступного року…але не обов’язково, хто зна, як в тата йтимуть справи. – розсудила я.

- Тоді ходімо, бо зараз буде дзвінок. – Подруга потягнула мене і навіть не дізналась нічого. Зовсім на неї не схоже.

Заняття розпочалось. Те, що я не встигла нічого розповісти Соні мене майже не засмутило. Я з радістю слухала лекцію та робила конспект. Час від часу поглядала у вікно – була чудова погода. Сонце сяяло і було досить тепло. Дерева вже покривались листям – більшість дрібненьким, а деякі навіть розпочинали цвісти. Я раділа погожому небу. Давно такої погоди не було, давно не було такого дивного настрою. Мені навіть захотілось щось намалювати. Може навіть це небо…чи щось краще. Захотілось піти в парк з мольбертом і фарбами. Там точно знайдеться щось неймовірне. Якась чарівна галузочка, пташечка, чи клаптик біля річки, що радуватиме око.

Все манило на вулицю, а тут було тільки смутно і задушливо. Я позіхнула, записала ще кілька слів лектора та вирішила зайти у фейсбук. І як завжди там не було нічого цікавого, хіба Адріан писав в черговий раз, питав, як у мене справи. Ми стали друзями, якщо так можна назвати наше спілкування. Тож я вирішила поділитись з ним моїм щастям, вирішила, що йому буде легше знати, що зі мною все більше, ніж просто «ок». На повідомлення, що я почала зустрічатись з Стасом, він привітав мене та запросив на подвійне побачення з Кріс. Писав, що приїде десь через тиждень.

Та хіба я могла на таке погодитись? Чи мені хотілось? Безперечно. Та навряд чи таке можливо. Незважаючи на те, що ми собі дозволили, ми все ж лишались у статусі вчитель-учень і цього поки не зміниш. Чи варто комусь розповідати – точно ні. Подруга, це звичайно, виключення. Вона б мені все розповіла, вона та, що порадіє за мене і підтримає, а це важливо. Мені потрібен той, кому я зможу вірити. А не скажи я їй, що вона подумає?

За цими роздумами закінчилась лекція. Деякі заняття вичитувались, так як сьогодні і замінити їх було нічим. Зараз розпочався вільний час. Він по ідеї навчання – мав бути використаний на підготовку до екзаменів та написання курсових, але багато хто використовував його на свій розсуд.