15.

Щоб там нам не підкидала доля, та ми все одно головні герої нашої маленької епопеї про життя.

Можливо сонце одне та чи воно світить всім однаково? Та чи однаково насправді? Світить, але як саме залежить від того де ти є...на полюсі чи на екваторі...в горах чи в низовині...А можливо в тебе хмарно? Пилова буря? Немає місця де воно світить всім так само. Так само немає жодного схожого шляху, однакових людей і рівних можливостей. 

Кожен має свої унікальні потреби, унікальні умови та неоднакові можливості, і щоб там не говорили гуру, успіх не може прийти до кожного, принаймні однаково, і для кожної людини, так само радість виникає з унікальних для неї причин і звучить у душі по-своєму. І хто б не намагався це класифікувати, нас класифікувати – це неможливо. Завжди є виключення, варіантів розвитку подій занадто багато.

Можливо саме тому я вирішила не звертати уваги на те, що коїться довкола мене. Зараз не час. Потрібно було все довчити і відновитись. Тому батько записав мене на масаж і наголосив, щоб і далі відвідувала басейн. Радувало те, що він записав мене після занять обійшовши довгенькі черги, принаймні з масажем. Навряд чи ця процедура вилікує мене від чогось та задоволення принесе. А плавання я і так любила. Воно розслабляло та і знесилювало. В такі дні я просто засинала приїхавши додому.

У вільний час я шукала по інтернеті найкрасивіші місця планети. Куди поїхати я і досі не вирішила та це не притуплювало мого ентузіазму. Адже нова подорож – нова пригода! Зараз я розривалась між Ісландією, Чилі та Лондоном. І схилялась до Ісландії, хоча, хто зна, можливо мені трапиться щось цікавіше. Та вирішити треба було, батьки мали встигнути оформити візи та і взагалі знати на яку суму розраховувати. Цілком можливо, що поїду цього разу з кимось. Мені такий варіант розвитку подій подобався не дуже, та все ж краще, ніж нічого. Врешті, я відчувала, що в них все ж не знайдеться часу мене супроводжувати. Татова подруга явно не захоче їхати в Ісландію, коли можна катанути в тепліше місце…а мама, вона зайвих грошей на такі дурниці не витрачатиме, це точно, вона б також поїхала, куди тепліше, може в Італію цього літа. Минулого вона не їздила, хоча нас запрошували кілька разів.

Та в кінці я вирішила, що треба їхати туди, куди ніхто окрім мене не захоче. Звучить дико, моя бабуся сказала б, що дівчині самій краще не подорожувати. Вона права, безперечно, та скільки всього цікавого можна зустріти якщо подорожувати не по стандартних туристичних стежках, з якими неймовірними людьми можна познайомитись та казкові місця побачити. Такі, які стають недоступні для очей більшості. Я не проти відвідин видатних пам’яток, будівель та парків, туди ходять всі, і багато з них стали невід’ємною частиною нашого життя, навіть коли ми їх не бачили зблизька, а от крихітні капельки – ось що справді наповнює келих самобутності країн і народів.

День видався «не дуже» із самого ранку. В мене чомусь не продзвенів будильник, і я проспала. На щастя переживаючи подруга зателефонувала мені, коли виїздила з дому. Добре, що не перед самою парою! Встати з ліжка мені вдало не вийшло, я гепнулась на підлогу закутана у ковдру, а телефон все дзвонив. І була б гепнулась удруге, якби вже не була там – на годиннику була восьма. Спізнитись звичайно не найгірше, та все ж і не дуже добре. Поки я виплуталась з ковдри телефон замовк. Вже потім я виявила, що це була Соня. Моя рятувальниця Малібу!

Найгіршим було те, що з вечора я накрутила волосся на бігуді – вирішила побути схожою на кучеряшку Сью. Та часу на них не було, я швидко накинула блузку, улюблений жакет та спідницю в складочку. Буквально за хвилину нанесла макіяж. Мене можна призивати в армію, подумала я спускаючись з рюкзаком вниз.

Бабуся, як завжди клопоталась на кухні. Побачивши мене радо всміхнулась:

- Ти довго спиш, люба. Я тобі зварила каву та вона вже охолола.

- Чому ж ви мене не розбудили? – запитала я вхопивши булочку та відкусивши її.

- Не звернула уваги на годинник. Та і ти завжди сама прокидаєшся, принаймні, коли не була на дискотеці, то ж я не турбувалась. Поїж.

- Немає часу, бабусю. – я нашвидку випила ледь теплу каву і мало не вдавилась. – Я вже і так спізнююсь. Сьогодні контрольна.

- Нічого страшного. Встигнеш ще.

Та я не слухала її. Швидко чмокнула у щоку, подякувала і прихопивши булку із собою побігла взуватись. Хоча я поспішала, все ж одягнула туфлі на каблуку.

Бігуді так і лишились на голові. Думаю, з допомогою Соні ми швидко їх розплутаєм. На голову я зав’язала шарф і в моїй куртці був капюшон. Тож замаскувалась я дуже добре. Йти мені було не так далеко. Я прикинула, що поки діждусь маршрутки, то за хвилин десять дійду пішки. І набрала Соню.

- Привіт. Я так рада, що ти подзвонила. Я спізнююсь, проспала…і в мене чп…бігуді не встигла розкрутити…зможеш допомогти?...гаразд, пака.

Все ж я спізнилась. Коли я увійшла, то продзвенів дзвінок, подруга мене так і не діждалась. З бігудями на голові йти на заняття мені не хотілось, навряд чи хтось подумає, що то віяння моди. І я подалась в туалет і стала розкручувати їх сама. Я поспішала, в кишені знову кілька разів загув телефон. Напевно, смс від Соні.

Коли я нарешті розпустила їх, то вирішила, що куплю хорошу плойку, дорогу, щоб зробити зачіску вранці, швидко і якісно. Хоча і ця вийшла милою. Я розчесалась. Вона хоча б виглядала натуральною, ніби я і справді була така кучерявенька. Та люди з таким кольором волосся, а тим більше довжиною рідко мають свої кучері.