14.

Прокинулась я пізно. Сонечко заглядало у вікно. Значить на вулиці гарна погода. Я ліниво потягнулась в ліжку, так не хотілось вилазити. Та і мені не було куди поспішати - сьогодні я ще звільнена від занять. Трохи полежавши і відчувши, що прокинулась по-справжньому я встала з ліжка та виглянула у вікно. Там дійсно було чудово настільки, наскільки може бути спочатку квітня - трава по берегах річки почала зеленіти, на кущах верболозу були ледь помітні здалеку бруньки і по річці плавали гуси. Сама річка була сіруватого кольору, та і вона майже завжди така, на жаль. Та сонечко, що сяяло на безхмарному небі надавало цьому скудному краєвиду небаченої краси і життя. Значить надворі холодно – зробила я висновок, навряд чи повітря прогрілось з ночі. Мені захотілось прогулятись по цій свіжості.

Прийнявши душ та переодягнувшись я спустилась вниз. Вдома нікого не було. На холодильнику висіла записка від бабусі:

«На вихідних мене на буде. Поїхала в гості до старих друзів у Львів. Сніданок приготуєш сама, бо я не встигну. З любов’ю, бабуся».

Отакої. Не очікувала. Занадто вже я звикла прокидатись зранку і отримувати нормальний готовий сніданок. Мама зі мною так би не цяцькалась – бутерброди та кава, ось і весь сніданок.

В холодильнику на моє щастя було повно продуктів. І перше що спало мені на думку – зробити бутерброд. Але ні. Так було б нечесно по відношенню до бабусиних старань – не зовсім же безрука.

Хоча хотілось їсти я почистила картоплю і порізала як фрі, поставивши смажитись, потім зробила салат із свіжої цибулі, салату та помідорів – дрібничка та ням-ням, а в довершення таки бутербродів – гарячих, з ковбаскою і твердим сиром, він класно розплавився в мікрохвильовці і це нагадало мені піццу. Чому я не робила так раніше!? Плюс кава, як добре, що в мене є кавоварка, подумала я і усміхнулась сама собі.

Поставивши все це добро на міні-столик я подалась на свій балкон. Приємно поснідати «на природі». Я взяла плед та постелила на крісло-гойдалку, повідкривала вікна на балконі і впустила свіже повітря. Холодний бриз вдарив у обличчя, і хоча був майже полудень та було ще холодно. Тепло було тільки під захистом шибок.

Раптом пролунав дзвінок у двері порушивши всю чарівність мого ранку. Залишивши піднос із сніданком на балконі я спустилась вниз. За дверима мене очікував сюрприз, моя подруга Соня.

Мені не хотілось відкривати їй, бо я здогадувалась чому вона прийшла. Та вона знала, що я вдома. Вчора я говорила їй, що нікуди не піду. Вирішивши, що краще розібратись одразу я відімкнула двері.

- Привіт, ти рано, чому не подзвонила?

- Ти не брала трубки, - мовила вона і зайшла повз мене в дім. – Звари мені кави. Є щось поїсти?

Я здивовано глянула на неї. Вона була досить спокійна для людини, яка мала дати мені в морду за вчорашнє.

- Їжа на балконі. Там вистачить на двох. Візьми собі прибори та тарілку, а я принесу каву. – вимовила я після паузи. Вона витягнула потрібний посуд та мовчки подалась на верх. Мені тільки лишалось гадати, чого очікувати далі. Тож в її каву я линула конячку. Надіюсь це зробить її добрішою.

Коли я вийшла на балкон Соня вже чекала на мене, великодушно не снідаючи. Я подала їй каву, сіла в своє крісло та зняла покришку з картоплі. Соня здивовано глянула на страву.

- Не знала, що ти вмієш готувати.

- Не повіриш, я бачила, як це робить бабуся і мені здалось, що в мене вийде. – пожартувала я.

- До речі, де вона? – запитала подруга накладаючи салат в миску. – А тут що? – додала вона не даючи сказати і слова та підняла покришку з бутерів. – Класс! Так де ж бабуся?

- У Львові. В гостях у друзів.

- Прекрасно.

- Що прекрасно? – спитала я, не розуміючи, що вона має на увазі.

- Ну, сусіди на роботах, вдома нікого немає…Прекрасний час для вбивства. – після цього вона напхала повен рот салату з картоплею. Я зробила те ж саме, якщо вона серйозно, то варто поїсти востаннє.

Ми сиділи і мовчки снідали. В подруги очевидно також був сніданок. Свіже повітря і сонечко робили страви набагато смачнішими – такий собі пікнічок. Хоча те що я приготувала було простим та і смачним водночас, а бутерброди взагалі шикарні, думаю, бабуся їх би оцінила. Все це добро я запила кавою. Не можу пити її на голодний шлунок, а от попоївши вона чудово йде. Хоча вона майже прохолола та все ж була досить смачна. Наступного разу зроблю її як поїм. Закінчивши із їжею і попиваючи каву Софія нарешті порушила тишу:

- Нічого не хочеш мені сказати?

- Ні, а я маю? – спитала я і собі. Мені і справді не було що казати.

- Можливо, тобі варто вибачитись? – не дивлячись на мене запитала вона.

- За що?

Вона і далі мовчала. Була якась не схожа на мою гомінливу Соню і це трохи тривожило. Хоча сніданок ніби і полегшив її стан та все ж вона злилась, напевно злилась.

- Ти зробила мені каву з коньяком. Думаєш мені легше стане? – вгадала мої наміри вона. І чому люди бачать мене наскрізь!?

- Після п’янки всім непогано похмелитись…в нас ще є вино, пиво…

- Не варто. Ти ж знаєш про що я.

- І про що ти? – я вже і сама відчувала, що тягну кота за вуса, та особливої провини таки не відчувала.