13.

Ще тиждень я лишалась вдома. Зберігала постільний режим. Від’їдалась. Поки лежала в лікарні встигла схуднути на п’ять кілограмів, і лишилось тільки сорок вісім. Страшенно мало для зросту метр шістдесят сім.

День народження я мала б святкувати вдома та батьки вирішили зробити невеличку поблажку. Тільки до десяти і ніякого алкоголю. Мені звичайно.

З самого ранку до мене забігла Соня. І вона забігла і застрибнула прямо в моє ліжко.

- Вітаю сонько! – зашепотіла мені на вухо і потерлась холодним носом. Фу!

- Дай поспати.

- О, ні! Сьогодні тобі не вдасться. Вгадай, який подарунок чекає на тебе?

- Відстань, - натягнула я ковдру захищаючись від її холодних рук, - Я хочу спати, в мене постільний режим.

- Ну ж бо, відкрий. – вона простягнула коробку.

Всеодно не відчепиться. Я почала відкривати. Там була дуже гарна скляна піраміда, всередині був маленький замок, сніговички та йшов сніжок.

- Це маленьке чудо, - нарешті засміялась я. – Дякую, Сонечко.

Я обняла подругу. Вона знає, що я можу отримати або ж купити майже все що хочу тому і дарує просто красиві речі.

- Твій тато дає нам другу машину на увесь день. – заявила радісно вона. – Він казав, що ти не будеш пити, то поведеш!

- Я пообіцяла.

Друга машина – татова улюблена, чорний мерседес. Щодня він їздив на фольксвагені, чи брав бус з роботи, якщо потрібно було допомогти вдома з вантажем, та цією він їздив на ділові зустрічі, свята. Покрасуватись так би мовити. Краще б він дав фольксваген. Якщо поцарапаю, чи розіб’ю, не дай Боже, то хоча б не так шкода.

В кімнату зайшли мама з бабусею. Вони теж привітали мене. Бабуся сплела дуже гарний шарф-хомут, щоб я ще бува не захворіла, а мама купила плаття. Краще за попереднє вже тим, що було демісезонне. От і буде що вдягнути сьогодні.

Тато ще не приїхав. Спочатку мав відвідати роботу, бо був робочий день. Тож ми розпочали святкувати без нього. На кухні мене чекав накритий стіл – піца, прямо в коробці, ура! Тортик, який спекла бабуся, салатик, ковбаска та пюре. Для чотирьох дівчат більше ніж достатньо перекусити. Що ми і зробили довго не чекаючи. Тато не повинен образитись, бо мамі на роботу, а Соні на пари.

Він правда встиг на кінець і застав ще всіх, привітав мене. Приніс мені рожеву орхідею у вазончику та маленьку коробочку, як виявилось там був дуже гарний браслет із срібла, очевидно каміння в ньому було коштовним. Таких подарунків мені ще ніхто ніколи не робив. В мене було кілька коштовних прикрас, та вони і лежати поруч були не гідні. Я щиро подякувала татові. Скільки ж він витрачався на мене…фотоапарат, квіти, браслет, святкування, а лікарню ж він теж оплатив…відчуваю, що скоро наш сімейний бізнес розореться через мене.

- Він не такий дорогий, як ти думаєш, - запевнив він мене, - Ми не розоримось.

- Ти що, читаєш мої думки? – я здивувалась.

Всі дружно засміялись. Мама встала з-за столу, що б подати всім чаю. Бабуся різала торт. Ось вона, ідилія.

- А ще я зробила твій улюблений десерт із сметанкою, - мовила бабуся, - Будеш його чи торт?

- Всього по трошки, - зраділа я, десерт робився із збитої сметани, цукру, желе, чорносливу, та крекеру. Інколи з какао. Це була завжди така смакота!

Коли всі поїли торта, то розійшлися. Батьки на роботу, Соня вчитись. Я мала заїхати за ними після пар. Лишились тільки ми з бабусею.

Виявилось, що вона прикупила кілька нових книг. І вперше за стільки часу я дозволила собі насолодитись фентезі – Дитя бурі, Рейчел Мід. Навіть трошки позаздрила її фантазії, і вмінню так чітко переплести сюжет, запямятати все про що писала…мені навряд чи вдалось би так, тому і не пишу, а тільки малюю. Звичайно, викинути листок паперу чи видалити строки на комп’ютері легше, ніж відкоригувати ціле полотно, але як тоді бути скульпторам, які тешуть з каменю? З каменем можна зробити тільки те, що він дозволить зробити з собою і крапка.

Люди взагалі мало що забувають, навіть коли проходить багато часу. Просто на місце старих подій приходять нові відсуваючи те що було. З часом воно перестає бути важливим та будувати наше сьогодення. Як старі платівки, які тримають на горищі, а потім і взагалі викидають на смітник. Минуле цінне тим, що з нього можна взяти уроки. Але тільки із свого минулого вони дійсно цінні. Чужі помилки не дозволяють щось збагнути так як це необхідно. Ситуацій безліч і безліч рішень до кожної з них. Врешті ти не знаєш, що могло б бути якби зробив інший крок. Ти вже зробив цей. В нас немає можливості переграти все як у «Дванадцяти Різдвяних побаченнях». Чари є, та вони не зовсім такі, як ми їх уявляємо. Тому ми наївно хочемо магічним способом потрапити у минуле і змінити його.

Насправді ж нічого не змінити. Магія  в нас. Час частинка нас. І він взагалі не залежить від того, як обертається Земля, бо вона навіть не центр Всесвіту. Єдине що ми можемо зробити – відродитись. Навіть не розпочати все спочатку. Це нам не підвладне. Тільки відродитись, підняти самого себе, як Мюнхаузен з болота. Хай як там нереально таке звучить, але тільки самому можна це зробити.

Пів  на третю я розпочала збиратись. Одягнула подароване мамою плаття, татком браслет. Нанесла макіяж, що б прикривав синці під очима та бліду ще й досі шкіру. На деяку мить я подумала, що не варто було мені сьогодні вириватись, а ще трохи відлежатись та відпочити. Та і вихід у світ потрібен не менше за відпочинок. Він має задати старт новій сторінці у житті, яку я збиралась іменувати відродженням. Тоді чому б і ні!