12.

Мого рятівника звали Адріан. Він був італійцем. Наполовину. Батько був з Італії, мати українка. Він часто тут бував у рідних в гостях, прекрасно знав мову і Україна йому подобалась, окрім цін, доріг та кислих облич…Скільки ж в нас спільного! А ще він хірург і йому 32. Прямо мрія попелюшки. Дуже гарний, волосся чорне, наче воронове крило, і трошки хвилясте, карі очі, темні-темні, та на щастя він не був такий засмаглий, як Ебрагім. Хоча чимось нагадав мені його. Своєю безпосередністю і готовністю допомогти він нагадав мені його. Я навіть спитала. Чи в нього немає такого брата. А потім згадала, що в Ебрагіма тільки сестри були, а дядьків та тіток ні…І чому я його ще згадую. Це все Адріан.

- Ви вже трохи відігрілись? – врешті запитав він. А його куртка була неймовірно тепла. Columbia!

- Ви мене врятували. – чесно сказала я ще ловлячи дрижаки. Куртка курткою а от взутись в щось тепле, точно треба було. Врешті я взагалі роззулась та висунула їх на сидіння і загорнулась в куртку мало не з головою.

- Ви кажете це все в десяте. То може я дізнаюсь від чого Вас урятував, чи від кого? – мій рятівник вивчав мене теплим і співчутливим поглядом.

Нас перервав дзвінок мобільного. Телефонував тато.

- Алло. Зі мною все гаразд…Я маю куртку…не турбуйся, гроші в мене також є…просто, думаю зараз про це не варто говорити…я не хочу з ним розмовляти, хай котиться під три чорти…він знає чого…перекажи йому дослівно татку…люблю тебе, цілую…пака. – я сама поклала трубку.

- Отже ситуація виглядає приблизно так. – задумливо промовив Адріан. – Ти посварилась із своїм хлопцем…

- Тут без сто грам не розберешся, - відрізала я…- Зупини-но тут, мені потрібно випити.

Він мовчки припаркувався біля бару. Ми вийшли з машини та зайшли туди. Я зайняла місце біля вікна, поки він повісив мою, точніше свою куртку. І там було тепло. Радувало те, що там були м’які диванчики і я прямо з ногами туди і приземлилась. Мені ще не було настільки тепло. Врешті я й не уявляла скільки гуляла на вулиці.

Поки він підійшов я вже встигла замовити собі подвійну текілу, а йому безалкогольне пиво. За кермом же.

- Може розповісиш вже, раз вийшло, що ми так зустрілись…- мовив він та його цікавість не виглядала набридливою. Скоріше він виглядав людиною, якій було нудно і він просто послухав би мене.

- Це довга історія…- сказала я, якось не хотілось відкривати всі карти перед незнайомцем. Офіціантка принесла текілу, я випила залпом всю її і попросила ще порцію, та каву.

- Тепер-то ти точно готова розповідати, - усміхнувся він і потрепав мені по плечу. В голові злегка зашуміло від випитого і мене таки прорвало. Я розповідала йому про все, з самого початку. Про кожну деталь. Про малюнок і зустріч, про Ебрагіма, про Антона, Ігоря…

За третьою подвійною він просто сказав: Досить!

- Чого це досить?

- Пити досить…а то скоро я не зможу зрозуміти, про що ти тут говориш…

- А я думала, що тобі набридло слухати…- видавила врешті я, і відчула яка ж я п’яна. Потрібно буде взяти таксі, щоб поїхати додому.

- Чому ж набридло. В тебе не життя а ціла епопея, - мовив він задумливо. - Одного любиш, з другим спиш, з третім зустрічаєшся. Не краще все це об’єднати?

- По-перше, я б і сама рада об’єднати, а по-друге, спала я тільки один раз. З цікавості.

- І чого ж тобі було так цікаво?

- Розумієш, - я уважно глянула на нього і підклала руку, щоб тримати обличчя на одному рівні,- Коли в тебе це вперше, то завжди цікаво…

- Опана! Ніколи б не подумав.

- О да, да…я стара діва, була, я знаю.

- Ну так, наші дівчата зазвичай швидше…ну ти розумієш про що я…

- О так! – проникливо мовила я. – Тільки це в кожного буває у свій час. Мені от довелось аж в Індію потрапити. – він аж присвиснув.

- Отакої.

- Мені взагалі не щастить. В мене було все, окрім того чого я так хотіла. І коли я це нарешті отримала, виявилось що це не подарунок…а покарання. Краще б він не приїздив. - занила я і відчула як мене вирубає…

- Святі небеса. Що з моєю головою? – було першим, що я промовила коли прокинулась. – Де я?

- В готелі. Ти вирубилась і я не знав, що робити далі, - мовив симпатичний хлопець біля вікна. Він стояв і розглядав мене. В нього були темно-карі очі з якимось чарівним вогником всередині і він усміхався. Які гарні зуби…Та тут я почала щось пригадувати. – Звичайно, можна було б відвезти тебе додому, та я не знав адреси, і нарватись на твого батька не було бажання.

- Ух, це текіла? – простогнала я і взялась за голову.

- Саме так! Якщо ти все пам’ятаєш, то не все так погано, - мовив він і подав мені стакан з мінералкою. – Боржомі.

- Ну а ми не те є…- запитала я ніяковіючи.

- Ти що! Я з трупами не сплю. В нас двокімнатний номер.

- В нас навіть таке є? – в нашому місці є навіть щось, що мене здивувало!

- Будь що за ваші гроші…

- Ах, звичайно.