7.

Індія.

Якби це нереально звучало, але я все ж добилась своєї мети і я тут.

Летіти довелось з пересадкою але воно того варте.

І я навіть не уявляла, що я тут зустріну насправді, оскільки знала її лише з фільмів.

Не очікувано але сюди я потрапила лише із товстим словником хінді та великим рюкзаком. Я приїхала не відпочити, а побачити, торкнутись її.

Хоча я планувала пожити десь на знімних квартирках, той тиждень, що тут проведу, але батьки настояли, щоб я зняла номер в пристойному готелі. Звичайно я їх не послухала. Але це було пізніше.

За стінами аеропорту мене зустріла країна протиріч, барв та життя. Можу із стовідсотковою впевненістю сказати – в нас такого ніде не зустрінеш. Індія ніби велика скринька з коштовностями, які виблискують і манять.

Більшість жителів тут мають смугляву шкіру і за походженням індуси від народження. Хоча більшість населення сповідує індуїзм, тут можна зустріти представників всіх релігій. Як жінки так і чоловіки полюблять барвистий і красивий одяг. А на їхніх ринках можна купити найрізноманітніші овочі та фрукти і найкраще – прянощі.

На відміну від України я все ж вирішила скористатись довідником, вдома я можу ходити будь де, та тут чуже мені місце. В Делі я поїхала подивитись на Тріуфальну арку, потім на Кутуб-Мінар – найвищий в світі мінарет. Також встигла побувати біля чудернацького замку чи то фортеці із пісковику та відвідати гробницю Хуюмана.

Відвідавши це все я подалась вуличками старого центру шукати собі квартиру. Мені вже давно хотілось їсти, а ті сандвічі, що я купила в аеропорту давно були зїдені і забуті.

Я вже вичитала, як правильно спитати, де тут кафе і зупинила якусь жіночку з кошиком досі невідомих мені плодів. Я привіталась так як люблять усі індійці – «намасте» і запитала як вийшло на хінді:

- Де тут продають готову їжу?

Жінка здалось зрозуміла мене. Також привіталась і по-англійськи сказала:

- Ходімо, я проведу. – що я вже точно зрозуміла. Це здивувало мене. В нас точно мало кого зустрінеш із знанням англійської, чи може, мені просто пощастило.

Вона вела мене малесенькою вуличкою, потім ми повернули і опинились на ринку, хоча вже був вечір навкруги кипіла торгівля. Більшість палаток торговців були дерев’яними і досить старими, але траплялись і пристойні магазини. Між рядами пропихався чоловік аж з двома коровами і ніяк не міг розминутись з хлопцем на старому мотоциклі. Вона вела мене через цей хаос легко ніби, метелик, що порхає з квітки на квітку, а я відчула себе неповороткою. Аж ось вона повернула до якоїсь маленької будівлі. Вікно було прочинене навстіж і звідти доносились апетитні аромати. Під самими дверима стояв стенд, на якому крейдою написали меню, як на хінді, так і англійською.

Жінка завела мене у кафе, гукнула когось. Із кухні за хвилину вибіг симпатичний вусатий дідусь. Вона ще щось сказала йому на хінді, сказала мені бувай і поспішила назад.

Дідусь-індієць підійшов до мене і чистою англійською заявив:

- Жаль, що ви не знаєте хінді. Ви, напевно, у нас вперше. І голодні? Я вас нагодую чимось смачненьким на свій розсуд, адже ви все одно не знаєте нашої кухні.

- Я знаю, що ви готуєте карі, рис, і часто використовуєте йогурти.

- Безперечно, тільки майте на увазі, що ваша європейська приправа карі і наша страва карі – різні речі. Насолоджуйтесь музикою, а я зараз принесу вам їжу.

Через хвилин десять він з’явився з великим підносом заставленим маленькими чаруночками і мисочками з невідомою мені раніше їжею. Збоку лежали налісники і я полегшено дихнула, хоть щось рідне! А він поставив піднос і присів до мене за стіл.

- Ви вже влаштувались в якомусь готелі, міс?

- На жаль ні, я поки шукаю собі місце, що б переночувати.

- У нас є чудова кімнатка саме для вас! – засіяв він.

- Це було б прекрасно! – вимовила радісно я і запитала. – А ви не могли б дати мені прибори?

- Ні-ні, це все їдять руками. – І він подав мені мисочку з водою. Коли я помила руки, він забрав її і залишив мене на одинці.

Із програвача лунали чаруючи індійські мотиви. Як же я їх любила у фільмах. Я почала брати по черзі цей невеличкий посуд і нюхати вміст. Але нічого знайомого не знайшла, окрім невеличкого блюдця з якимось м’ясом. Що точно я знала, так те, що це не яловичина. Я взяла і спробувала налісник і він виявився не налісником. Потім я вмочила його в ту мисочку в якій була якась рідка страва, яку я вирішила вважати карі. І чого я його не спитала. Спробувала і виявилось, що воно досить непогане. Так помалу смакуючи я з’їла салат, потім щось схоже на тушковану шпарагівку, «карі», йогурт та налісники, а ще невідомий соус. На десерт було щось схоже на нашу халву, але набагато смачніше.

 До мене підсів молодий хлопець та привітався.

- Хто це готував? – запитала я.

- Мій батько. Я допомагав. Я Ебрагім.

- Олівія. Оллі. – я потисла йому руку. – Все неймовірно смачно, тільки що ж я все-таки їла. Це для того, що б я змогла щось собі замовити якщо поїду далі.

- Не турбуйся. В нас туристи повсюди. Кожен другий знає англійську хоча б на примітивному рівні. Тобі завжди допоможуть. Так що тебе привело в Індію?