6

Після всього, що сталось між нами пролягала якась прірва відчуження. Ми не залишились друзями, тому що ними не були до того. Я просто ходила на заняття. Все старанно готувала, не гірше, ніж з ним. Можливо, навіть краще, адже мені не було на кого відволікатись.

Час дійсно лікує. Лікують фільми, лікує робота, лікують інші люди. І всі ці ліки я приймала цілодобово. Намагаючись максимально заповнити своє життя, що б не згадувати того, що сталось. І це вдавалось. Ми з Сонею майже кожні вихідні кудись їздили на екскурсії. Я вже водила машину і тато давав мені одну із своїх. За останніх два місяці ми побували у Львові, Рівному, Тернополі, їздили в Київ, де чудово провели час з Сергієм та його друзями. Він показав нам місто. Не таким він був поганим, яким його намалювала собі Соня. Врешті вона заявила – якщо він тебе не цікавить, то ним можу зайнятись я.

Моє життя було таким бурхливим, що до того я й не могла собі уявити. В додачу до всього я записалась на уроки хіп-хопу, в басейн, почала брати уроки в художній школі. Навіть мама перестала заперечувати побачивши, як я почала вчитись. Вона була дуже задоволена і увесь час запитувала, чи я точно її дочка, чи мене не підмінили інопланетяни. Мені при її словах лише доводилось усміхатись і казати, що вони вживили мені імплантат відповідальності мозок і тепер я не маю вибору. При цьому ми обоє весело сміялись.

Час летів так швидко, наче комета у космосі, а можливо ще швидше. Але нарешті я отримувала істинне задоволення. В мене з’явилась ще якась сотня друзів, не у соціальних мережах, а живих, яких можна було ущипнути. Не всіх звичайно я щипала. Дехто з них був удвічі а то й у тричі старший за мене.

Одного дня прибігши додому і просто впавши на ліжко, я подумала – в мене тепер немає жодної вільної хвилинки, хвилинки так званого спокою…тепер я живу по-справжньому…тільки що я робила до того? Всі свої 18 з половиною років…можливо не всі з них я не робила нічого. Адже діти ще не вміють не жити. Вони повні ентузіазму аж до тих пір поки їхні милі голівки не забиваються всілякою дурнею, що заважає їм жити по-справжньому.

Можливо, це і є випробування, згубити себе, а потім віднайти!

Мені здавалось, що я віднайшла. І як запевняли мене інші, так воно і було.

Єдине, що мені не подобалось – це коли я потрапляла до собору св.. Петра та Павла, вони починали навіювати спогади. Мені не хотілось визнавати, але це було так – я не хотіла, що б все лишилось тільки спогадами. Хоча на світі вже придумали не один годинник, що йде назад. Та ні один з них не здатен повернути, те що вже сталось, щоб ми могли відкоригувати все. Ми тільки можемо зробити якісь висновки, вчитись на своїх же помилках.

Дуже шкода, адже це було одне з найулюбленіших місць для роздумів, а через це я стала його уникати. Ноги самі несли мене подалі звідти. Берегами річки, маленькими пустинними вуличками, в парки. Я відкривала собі всі нові і нові місця, але туга за силою та енергією того місця не покидала мене. Опинившись там я, ніби пила з нескінченного джерела, адже саме тут на такому невеликому клаптику землі уживалось стільки церков різних конфесій, ця земля ніби пахла святістю і могутністю і вона передавалась мені.

Тепер я ще постійно малювала. І не тільки на заняттях в художній школі, всюди де опинялась гуляючи. Частенько взявши з собою мольберт з фарбами та полотном я могла зупинитись і малювати прямо посеред вулиці. Час від часу до мене підходили люди і вихваляли мою роботу, просили зобразити їх, або ж продати полотно. Та я всіма силами готувалась до виставки. Тато домовився про відкриття 19 грудня, день св.. Миколая – для всіх нас це особливе свято. Я б сказала, що це християнський Дід Мороз, і його прихід для дітей довгоочікуваний і передвіщає не тільки подарунки для слухняних та і не зовсім слухняних, а й прихід Різдвяних свят на нашу землю.

До всього цього додавались майбутні екзамени і запланована поїздка у Харків на екскурсію. По дорозі ми мали забрати Сергія. Він там раніше побував і обіцяв показати місто. Та любила я найбільше не екскурсії по головних місцях міст в які ми потрапляли – все це я бачила на екскурсійних буклетах та в інтернеті, а загубитись в міріадах вулиць, знайти щось незвичне, стати свідком життя, а не смерті в скульптурі. Ми шукали маленькі затишні кав’ярні, де могли сидіти годинами та спостерігати за людьми і їхніми маленькими драмами. Поселялись ми не в дорогих готелях, а в якихось самотніх людей, які здавали кімнати, що б заробити собі на життя. І це було чудово. Прокинувшись зранку я могла поспілкуватись з людьми, послухати історію їх життя та проникнутись духом місця де ми були. Адже дух живе саме у людях, вони міняються і міняється настрій будинків та садків, вулиць та тротуарів…Життя залишається безсмертним тільки у живому.

Ми з подругами не тільки вчились і подорожували, а й частенько відвідували дискотеки. Там я познайомилась з Арсеном, який відразу ж запропонував мені зустрічатись, а я відразу й погодилась, по-правді лише жартома. Але зранку він вже чекав мене біля універу з симпатичним букетиком хризантем. Так що я здалась і ми почали гуляти вечірнім Луцьком вдвох, не щодня правда. Мені більше подобалось гуляти одній, але інколи можна й розбавити самотність художника. Він нічого не вимагав від мене, а мене це влаштовувало. Проте ми швидко набридли одне одному – він мені своєю скучністю, а я йому швидше всього тим, що від мене просто не можна було чогось вимагати і ми разом і щиро вирішили залишитись друзями, що дуже добре вдавалось в обох. Коли ж ми стали друзями він навіть перестав здаватись мені таким нудним. Ми бачились рідше і я не вислуховувала його однаковісіньких розповідей про його однаковісінькі занудні та звичайні дні. Мої дні були ж такі як і його, але я намагалась наповнити їх подіями, якщо вже не сенсом, сміхом, якщо не справжньою радістю. Намагалась спілкуватись, усміхатись, торкатись інших людей, шуміти гучніше всіх, псувати папір. Його захлиснула хвиля моєї енергії і замість того, щоб підхопити її, він злякався та відійшов у сторону. А мені ж краще.