1.

Щоб сонце засвітило по-іншому

потрібно змінити свої координати.

Всім людям властивий страх. І саме зараз я його переживала. Ну не тільки його, трохи ейфорії, бажання якихось цікавих пригод, чогось нового, чого ще не було. І, хоча, це вже був другий рік навчання, все одно було якось страшнувато. Але ж для того він і є, страх, щоб його перемогли. Хоча більшість людей дають страху і часто безпричинному здолати себе. Потім нарікають все життя, що їм щось там не вдалося. Це абсурдно…

Так собі думаючи я поспішала на заняття. Це були перші пари цього року. Хоча і канікул було малувато, та все ж я скучила за однокурсниками, аудиторіями, викладачами. А ще за запахом книг. В кожної книги свій особливий запах.

День видався не дуже погожим. На небі висіли хмари, навіть протягом дня час від часу пускався дощ. Але життя вирує, незважаючи на перепади погоди. Звичайно, краще було б сидіти удома, закутавшись в теплий плед та читати книгу, або ж дивитись улюблений фільм з чашкою гарячого шоколаду, але інколи треба робити відповідальний вибір. Як би сказав наш куратор – якби ви прогуляли роботу, вас оштрафували, або вигнали б…вчіться зараз. На що ми все одно робили по-своєму.

На жаль, чи на радість (в майбутньому) мене занесло на міжнародні відносини, економічна географія... Якщо добре подумати, то вибирала мама… Як то кажуть, хто платить, то й і замовляє музику. А мені було практично все одно. Незважаючи, на те, що мені було вже 18, я і не думала «одумуватись», як мало не щодня говорили мама і бабуся. Моє життя було непоганим. Правда і нецікавим, але в тих в кого було більше цікавого було більше проблем. В мене тільки незадовільно з більшості предметів. Я то хотіла стати художницею…

- Привіт! Зачекай мене! - Пролунало з вулиці. Я оглянулась, це була Соня – моя подруга. Вона телефонувала зранку, але що прийде обіцяти не стала. Вчора у них вдома була вечірка. Молодший брат пішов у школу. Особисто я не бачу причин радіти, але що мені до цього.

 - Привіт! – відказала я, і усміхнулась аж по вуха. – Як твій братик?

- О! хоч він був винуватцем свята його ще о дев’ятій запроторили в ліжко. Він довго сердився і плакав.

 - Класно, що в тебе є брат. – зітхнула я в черговий раз.

 - Після такого ти б думала, що класно, що у тебе його немає.

- Але ж це просто несправедливо. – я знала, що це дармове ниття, та все ж не втрималась.

- Так, міс справедливість давай вже будем топати, бо в нас нові заняття, нові преподи. Думаю не варто попадати в немилість з першого дня.

- Мама завжди говорить, що хто платить, той…

- …замовляє музику. Думаю, що зараз це несуттєво. Ходімо, займемо кращі місця, поки всі припхаються!

І сьогодні нам навіть пощастило. Кращі місця, а для нас - це біля вікна десь посередині аудиторії, були вільні і ми швидко позакидали свої сумки за столи. І подались привітатись з нашими однокурсниками, що сиділи на задніх партах. Вони, як і я були далеко не відмінниками, та і їх це не цікавило. Всі ми знаєм, що в нас по житті оцінки грають не дуже велику роль. Важливо куди ти приточиш, те що знаєш, і не «знаєш» також.

Ми перемовились кількома словами про канікули, хто де був, як почали приходити інші. Поки зі всіма привітались зайшов і викладач. Ми були змушені зайняти свої місця, хоча в голові гудів хоровод зі слів. З багатьма хотілось поговорити окремо і більш детально.

Хоча він вже привітався і розпочав лекцію, нам натерпілось поспілкуватись. Соня вже писала комусь записку.

- Це ти кому? – запитала я пошепки.

- Крістіні. - Мовила вона, і під партою передала записку.

- Та почекай трошки…

- Ще 120 хвилин! Я не можу, хочу знати деталі…- прошепотіла вона. – навіщо чекати ще годину. Думаю йому все одно, слухаємо ми його чи ні.

- Думаєш? Ти ж її бачила тиждень тому.

- Як би він розповів як мені відпроситись на дискотеку не тільки до півночі, як попелюшці, я б послухала.

- Кх.кх. – з іншого кінця залу пролунав підозрілий кашель і ми підняли голови. – Шановні панянки! Якщо ви не слухаєте, то слухають інші. Ваші проблеми вирішите на перерві. Тим більше, що далі практична у вашої групи.

Поки він говорив, більшість студентів озирнулись у нашу сторону. Я тільки подумала, що їм просто нас, невдах, шкода. Адже більшість займалась, тим що і ми. Просто дехто переписувався по вайберу і це було куди тихіше, ніж шелестіння записками Соні.

Після короткого відчитування нас він продовжив читати лекцію.  Дехто з наших записував. Ми ж сиділи просто так. Тим більше, все що він розповідав є у книгах…тому я вирішила трохи помалювати. В мене на столі завжди лежала папка з чистими аркушами.

Чомусь з під олівця почав випурхувати сьогоднішній дощ, мокрі калюжі, паркан і кущі біля нашої бібліотеки, якийсь незнайомий мені хлопець у чорному плащі і з парасолькою поспішав по аркуші, не минаючи калюж. Він перейшов на слідуючий аркуш і почав підніматись в наш корпус…

- Що ти малюєш? Це твій хлопець про якого я не знаю? – таємниче зашепотіла, водночас поглядаючи на препода, Соня. – Як його звати?

- Стас… - вирвалось у мене. – Але це точно не мій хлопець. Я його тільки що придумала.