Глава 15

– Дарино, ми приїхали, – від голосу Богдана я аж сіпнулася.

– Вже? – перепитала, здивовано дивлячись у вікно. 

Гм, справді ми припаркувалися у якомусь... Дивному місці. Це було поле. Не в прямому сенсі, але щось схоже. Там, де зараз стоїмо ми, видніється пожовкла від сонця трава, яка виривається з-під тріщин далеко не нового асфальтового покриття. Також по боках та ззаду багато вільного простору, а от в метрах ста поперед нами розташований бетонний паркан, який загороджує... Трибуни?!  Ого, там далі стадіон якийсь чи що?

– А ти не жартувала, коли казала, що тобі потрібно максимально відволікатися під час довгої дороги, – задумливо відповів Бодька.

– Повір, в цьому питанні мені точно не до жартів, – нервово усміхнулася і вирішила нарешті вийти з авто. – Де ми? – спитала в друга, який вже через секунду опинився поряд. – Там якийсь стадіон, як я зрозуміла. Ти на футбол мене привіз?

Ну, це найлогічніше припущення, що прийшло мені в голову.

– Ні, не на футбол, – підморгнув Богдан. – Тут відбувається дещо набагато крутіше.

– Даринко, насолоджуйся свіжим повітрям, поки воно не просочилося запахом спаленої гуми, – з такими словами підійшла до нас Мілана.

– Можна подумати, ти не любиш тут бувати, – через декілька секунд з’явився й Вадим.

– Люблю, але цей запах, – і вона театрально скривилася, чим викликала в мене усмішку. – Ти смійся-смійся. Потім зрозумієш, що я мала рацію, і вже не буде так смішно, – звернулася до мене, побачивши мою реакцію.

– Вадю, забирай її, поки вона мені Дарину не налякала, – закотивши очі, промовив Богдан.

– Ой, ти з мене прям монс… Котику! – тут я вже точно не змогла не засміятися в голос, адже Вадим не дав дівчині договорити, а просто перекинув її через плече і поніс в сторону входу. – Опусти мене на землю! Зараз же!

Боже, які вони прикольні. І не розумію, чому Яна називала Мілану стервом. Звісно, ми мало ще спілкувалися з цією дівчиною, але я вже встигла зрозуміти, що вона реально класна. Чимось мені навіть Ніку мою нагадує, але більш імпульсивна та гучна, якщо говорити відверто.

– Ось це вже інша справа, – задоволено проговорив Богдан, дивлячись вслід друзям. – Йдемо? Чи мені метод Вадима пустити в дію? – це вже до мене.

– Мені на своїх двох якось комфортніше, – гмикнула і пішла слідом за скаженою парочкою.

***

Йшли ми хвилин п'ять, потім зупинилися біля головного входу, де Богдан декілька секунд переговорив з хлопцем, що сидів на касі, а далі нарешті пройшли повз невелику закриту банерами арку і опинилися... Вау!

– Це…? – тихо спитала, але була не дуже впевнена у своїй здогадці.

Ні, Богдан привіз мене точно не на футбол...

– Це автодром, так, – з усмішкою відповів мені друг. – Ласкаво прошу в мій світ, Дарино,

Я настільки була вражена побаченим, що навіть не стала більше нічого питати. Просто йшла туди, куди вів мене Богдан, і роздивлялася все навколо. А подивитися тут справді було на що.

Загалом це дійсно було велике поле, грубо кажучи. Але прямо посеред цього поля були побудовані декілька різних автомобільних трас, дві з яких виконані в чудернацькій формі. У фільмах я бачила подібне, але там були просто рівні кільця, а ось тут – все якось надто дивно зроблено, на мій погляд.

Тепер я зрозуміла, що трибуни, які я помітила найпершими, передбачені для спостереження за перегонами. І вони… Тут мушу визнати, що вони були не в найкращому стані. Дерев’яні лавки точно просилися на смітник, але загальну картину трохи рятували новенькі тенти від палючих прямих сонячних променів, на яких можна було побачити логотипи відомих в країні компаній. 

Далі ми пройшли повз невелику зону фудкорту, а потім Богдан привів мене, як він прокоментував, в “святу святих”. І тут я ніби потрапила в зовсім інший світ.

Повсюди були автомобілі. Дуже багато автомобілів! І таких, що аж дух захоплювало!

Вони стояли під накриттям, і біля кожного можна було помітити певну команду людей. Вони щось крутили під капотом, змінювали гуму, всередині щось налаштовували. Це все супроводжувалося гучною музикою із запальними сучасними треками.

– Ого! – не змогла стримати вигуку, переводячи погляд з одного авто на інше.

– Подобається? Ти ж точно такого ще не бачила, – спитав Богдан.

– Не бачила, – підтвердила його слова. – Та, якщо чесно, ще не сильно розумію, що саме тут відбувається.

– Ходімо, – він взяв мене за руку і повів вздовж автомобілів, даючи змогу роздивитися кожен ближче. – Ці всі авто, – почав пояснювати він, затримавши мене біля, як він сказав, легендарної BMW E34, яка привабила мене нереальним синьо-рожевим матовим забарвленням, – вони готуються до змагання з кільцевих автоперегонів. Простіше – з дрифту. Сьогодні тут перший етап чемпіонату України.

– Дрифт? Це коли по колу їздять? – вирішила уточнити, адже мої знання в цьому питанні надто мінімальні.

– Не тільки по колу, – з усмішкою відповів Богдан. – Загалом – це контрольовані “заноси” автомобіля в будь-якому місці, навіть посеред рівної траси. В дрифті на максимум проявляється здатність водія відчувати авто, а швидкість при цьому поступається місцем майстерності керування.