Глава 13

Після таких “насичених” вихідних, я неочікувано поринула в рутинну тягомотину звичайних днів.

І не скажу, що це було погано, але… Чогось не вистачало. І я навіть можу сказати чого саме. Одного чорнявого хлопця з крутим татуюванням.

Богдан увірвався в моє життя досить неочікувано, але я вже встигла до нього звикнути. Весь минулий тиждень він був поряд, а після тієї мало приємної пригоди з поліцією – просто зник.

Я кожного дня приходила в автомайстерню, бачила його здалеку, але крім сухого кивка-привітання, нічого більше від нього не дочекалася.

Витримала я так п'ять днів, а потім вирішила піди і розставити всі крапки над “і”. В мене, до речі, й привід був хороший. Він мені бажання винен!

Пам’ятаєте наш “експеримент”, за умовами якого він згодився піти на побачення з Яною? Так от… З її слів після їх зустрічі, яка все ж відбулася, не дивлячись на наші нічні пригоди, у них там вже мало не до весілля справа йде. Всі ці дні вона розповідала, як вони постійно переписуються, який Богданчик класний, як він розкривається поряд з нею... Ну, ви зрозуміли, що інших тем в нас більше не було.

Ні, я, звісно, розумію, що подруга могла трохи дофантазувати (вона таке любить), але сильно сумніваюся, що вона б стала брехати про спільну проведену ніч. А за її словами – вона була просто феєричною.

Мені з моїм нульовим досвідом не зрозуміти її, але якщо Богдан вже після першого побачення потягнув її в ліжко – це прямий доказ, що я мала рацію. Яна йому все ж сподобалося. Тому тепер я маю право на бажання.

Хоча насправді воно мені не дуже й треба. Точніше я б могла його використати, щоб дізнатися про його минуле, але щось таке враження, що це надто підло. Але хай там як: програне бажання – це можливість дізнатися, чому він мене ігнорує.

Звісно, в мене була думка, що він просто настільки поринув в нові стосунки, що тепер йому зовсім не до мене, але з іншого боку я відчувала провину за те, що він через мене потрапив до відділку. А тому мені потрібно було дізнатися напевно, чи не злиться він на мене за це, щоб продовжувати нормально жити далі. 

І саме через це я в цей момент пробиралася між розібраних автомобілей до місця, куди мені вказав Сан Санич. До місця, де працював Богдан.

Я ще ні разу не бачила його конкретно за роботою, тож не втрималася – затрималася за декілька метрів до нього. Мені було просто цікаво поспостерігати за ним у його стихії. А він, до речі, у чорних робочих штанах, темно-синій зношеній футболці та чорній бейсболці виглядав, як на мене, чомусь старшим. 

За своєю роботою він не помічав мене, тож через декілька секунд я все ж наважилася підійти ближче.

– Привіт, – не надто голосно промовила до нього.

Він сіпнувся від мого голосу, а потім відповів, не обертаючись:

– Привіт.

Те, що хоча б відповів – це вже гарний знак. Мабуть. Може, все ж не злиться.

– Як справи? 

Боже, яка тупість! Сказала, а потім сама захотіла себе по лобі вдарити. Потрібно було щось інше спитати.

– Все добре, – зі смішком відповів Богдан, а потім неочікувано повернувся до мене. – А в тебе?

– Ніби тобі цікаво, – не втримала їдкого коментаря.

– Якби мені було не цікаво – я б не питав.

– А ти й не питав, поки я не підійшла, – фиркнула до нього, а потім, замість слів про бажання, сказала те, що насправді крутилося в мене в голові: – Ти на мене злишся за ту історію з поліцією? Я ж не знала, що так все вийде… І взагалі ти сам забрав мене з клубу. Я навіть не хотіла…

– Воу… Дарино, тихіше, – з усмішкою перебив мене Богдан. – Я ні в чому тебе не обвинувачую.

– Справді? Тоді чому ігнорував?

– Я не ігнорував, – одразу відповів. – Гаразд, можливо, трохи. Але це ніяк не пов’язано з моїм ставленням до тебе. Не зважай. Просто були певні… Сімейні проблеми.

– Добре, якщо це так. Тобто не добре... Тобто, сподіваюся, зараз вже все добре, – з полегшенням відповіла. – Але міг би й підійти хоч раз. Наприклад, щоб сказати дякую.

– За що? – спитав, обпершись об стіл з інструментами.

– За Яну! – відповіла, закотивши очі. – Я ж знаю, що зустріч пройшла добре. А я казала, що вона тобі сподобається. А ти ще не вірив.

Богдан після цього якось дивно на мене подивився. Я чекала ще хоч якоїсь реакції, але він все мовчав і не зводив з мене свого погляду.

– До речі, ти тепер винен мені бажання, – не змогла більше терпіти цієї тиші.

– Ми домовлялися на три побачення, – нарешті промовив, примруживши очі. – Поки було тільки одне. І так – воно пройшло краще, ніж я очікував, але де гарантія, що в наступну зустріч твоя Яна не проявить свою натуру у всій красі?

– Ти казав, що тобі взагалі двох хвилин розмови вистачить, – нагадала йому його слова.

– А мені й вистачило, – незворушно відповів.

– І ти не відшив її, як грозився. А тому – не можу зрозуміти тебе. Хоча... Напевно, ти просто бажання не хочеш виконувати і шукаєш відмазки. Так? Адже за наявною в мене інформацією, ви дуже непогано разом провели час, – сказала, але раптом відчула, як червоніють мої щоки.