Глава 11

Богдан

– Давай одружимося? Серйозно? – тихо спитав в Дарини.

– Потім, – прошепотіла вона мені у відповідь, хитро посміхаючись.

Мене зовсім не влаштовувала така відповідь, однак довелося поки прийняти її, адже ми, подолавши чималі сходи, нарешті увійшли в просторий зал, оформлений в темних тонах.

Це було щось типу ресторану, як я зрозумів, адже повсюди були розташовані класичні столики на двох. Також я побачив невелику барну стійку і вихід на кухню. Незважаючи на майже третю годину ночі, вільних місць тут було не так вже й багато, що доволі сильно мене здивувало.

В залі була така інтимна атмосфера. Тихо грала музика. Чорні стіни абсолютно не давили, адже в них були вмонтовані світлові лінії, які змінювали свій відтінок з певною періодичністю. Додатково на кожному столику була розташовані неонові світильники у вигляді різних фігур.

– Ти мене в ресторан привела? – вирішив уточнити, адже очікував, що це буде щось, ну не знаю, цікавіше.

– Де ви бажаєте відпочивати? –  одночасно зі мною заговорила дівчина, яка нас привела.

– В синьому залі, будь ласка, – відповіла їй Дарина, а моє питання проігнорувала.

– Тоді прошу за мною.

Звісно, знову для мене ніяких пояснень не було, що вже починало дратувати.

Отже, ми звернули кудись вбік. Далі була дорога в декілька хвилин, за які ми встигли пройти повз ще двох залів. Один, як не дивно, був оформлений в стилі читацького куточка: стелажі з книгами, довгі дерев’яні столи, над якими були розміщені світильники з абажурами, а поперед них стояла невелика імпровізована сцена. В залі було декілька компаній, які щось активно між собою обговорювали і навіть не звернули на нас уваги. Далі був, ви не повірите, зал для покеру. В мене аж рот від здивування відкрився. По-перше, я тепер взагалі не розумію специфіку цього закладу, а по-друге, навіть не уявляю, що нас чекає далі. 

І ось ми зупинилися перед черговими дверима. Я вже навіть не намагався вгадати, що там за ними, але знову був вражений, коли дівчина їх відчинила, і ми опинилися… В караоке-барі?!

Ем…

– Вам ближче до сцени? – знову звернулася працівниця до Дарини.

– Без різниці, – відповіла вона їй. – Але краще десь посередині.

Дівчина кивнула і повела нас вглиб залу.

До речі, його назвали “синім” з простої банальної причини – інтер'єр. Річ у тім, що на стінах були розташовані різні абстрактні малюнки в згаданій колірній гамі. Всі вони були на музичну тематику та... Світилися в темноті. В прямому сенсі. Загалом тепер зрозуміло, де Дарина надихнулася на створення того незвичного муралу в автомайстерні. 

– Богдане, ау! – наче здалеку, почув голос моєї юної супутниці.

– Так? – перепитав, але все ще продовжував роздивлятися стіни.

Чорт, як же це круто виглядає. Цікаво, чи можна таке вдома собі забацати? Я б не відмовився.

– Ти сідати будеш? – спитала вона, з розумінням дивлячись на мою реакцію.

– Що це за місце? Тут якось все намішано так.

– Щоб ти розумів, тут ще є рок-зал, зал фанатів “Стартреку”, зал в стилі “Володаря перснів”, зал з PlayStation, а також приватний кінозал. Засновники купу грошей витратили на шумоізоляцію, щоб так все поєднати.

– Очманіти, – здивовано видихнув. 

– Я теж була вражена, коли вперше сюди потрапила. 

– І в чому сенс цього закладу? Ти обмовилася, що воно "для своїх", але народу тут чимало.

– Сенс в тому, що це прихисток для людей, які по-справжньому цінять якісний відпочинок. Темна симфонія ніде не рекламується, але відбою у клієнтів у неї, як ти сам зазначив, немає. Вона працює в режимі 24\7, тож тут в будь-який час можна сховатися від зовнішнього світу. Тут немає алкоголю, немає кальянів та сигарет. Немає пафосу та змагань “хто крутіше”. Тут завжди знайдуться однодумці, які на певний період стануть для тебе найближчими людьми, – з захватом пояснювала Дарина.

В цей момент я нарешті зрозумів, чому вона тут так комфортно себе почуває. Просто... Це місце мені схоже на неї. З першого погляду не дуже примітне, але відчувши його енергетику – 100% захочеш повернутися.

Я, наприклад, вже хочу, адже тепер точно маю подивитися на зал “Стартреку”. Ніхто не знає, але ця культова франшиза – моя слабкість. Передивлявся сотню разів і оригінальні картини, і сучасні версії. "Живіть довго та процвітайте", якщо ви розумієте, про що я.

– Як ти знайшла це місце? – спитав, цього разу з цікавістю дивлячись на сцену, на якій помітив музикантів з повним набором інструментів, а також хлопця, мабуть, соліста, який готувався до виступу.

– Брат показав, – відповіла вона мені. – Ти голодний? Я так піцу хочу, що капець. І гранатовий сік тут просто найсмачніший.

– Не голодний, але від піци все одно не відмовлюсь, – з усмішкою промовив. – Тут десь можна знайти офіціанта?

– Ні, на барі все. Побажання будуть? – спитала, встаючи з місця.

– Побільше м’яса, – гмикнув. – І краще давай я схожу.