Глава 8.2

– Ти чого така задоволена? – спитав тато за вечерею. – Відколи додому повернулася, так усмішка з обличчя й не сходить.

– Закохалася? – одразу підхопила за ним Інеса.

– Вона ще замала, – відповів їй батько. 

– Їй майже дев’ятнадцять, – парирувала йому дружина.

– Не аргумент. Рано ще.

– Та заспокойтеся, – не витримала я і зі сміхом перебила їх жартівливу суперечку. – Я не закохалася, але коли це трапиться – вам точно тепер не повідомлю.

– Ну от, бач, що ти наробив? – вдавано нахмурено знову звернулася до чоловіка Інеса.

– І я тебе дуже кохаю, – з задоволеною виразом обличчя (мабуть, через те, що я все ж сказала, що немає ніякої закоханості) відповів їй тато, а потім знову повернувся до мене. – То у чому тоді справа?

– Я сьогодні спробувала аерографію, уявляєте? – промовила і впевнена, що в мене під час цього так горіли очі, наче в них багаття розміром з п’ятиповерхівку запалало.

– А це що? – майже в один голос спитали батьки.

– Малювання на автомобілі, – пояснила. – Тату, я ж тобі розповідала вже про це, коли ми їхали і побачили по дорозі машину з вовком на капоті.

– А-а-а, згадав. Я так і не зрозумів, навіщо людям псувати своє авто. 

– Вони не псують авто, а роблять його унікальним, – відповіла, закотивши очі.

– Покажеш, що вийшло? – спитала Інеса.

– Трохи пізніше, ми ще не закінчили.

– Ми це хто? – одразу зацікавився батько.

– Я і двоє моїх нових знайомих. Один – власник авто, а інший – майстер аерографії. Вони покликали саме мене, адже захотіли відобразити мій малюнок.

– Тобто тут все ж замішані хлопці?

– Симпатичні? – знову не втрималася мачуха, але раптом її відволікла Аля, яка висипала на себе кашу і тепер реготала з цього.

Я всміхнулася, але потім наткнулася на очікуючий і не дуже ласкавий погляд батька.

– Та-ату, це єдине, що ти почув з того, що я сказала? – з тяжким видихом спитала. – Невже ти мені не довіряєш?

– Просто як подумаю, що хтось захоче задурити голову моїй дівчинці, так і злість бере.

– І чому одразу задурити? Думаєш, я настільки не розбираюся в людях, що дозволю з собою таке зробити? – ні, я, звісно, іноді справді можу здатися наївною, але ж он навіть обман Богдана майже одразу викрила.

– Ти ще надто молода, Дарино. А хлопці люблять грати на почуттях недосвідчених дівчат, а потім просто відмовлятися від них.

– Зі свого досвіду знаєш? – буркнула, але одразу про це пожалкувала, адже побачила, як змінилося обличчя батька. – Вибач. Ти ж знаєш, що я не вважаю тебе ні в чому винним. Мені приємно, що ти так переживаєш, але я вже не маленька дівчинка і зможу за себе постояти. 

– Добре, – вже більш розслаблено відповів він мені. – То що там за малюнок був? І як тобі ця аерографія?

Я зраділа зміні теми і почала розповідати йому свої враження від нового досвіду, а розповісти там було що.

Загалом після нашої розмови з Богданом ми повернулися до Вадима, а потім час пролетів дуже швидко. З аерографом я вже колись мала справу, тож тут проблем не виникло. Набагато більше часу забрала саме підготовка кузова. Вадик розповідав, що все було готово, однак декому (не будемо показувати пальцями) різко захотілося покрасуватися на спортивному монстрі.

Ага, перед дівчиною він вирішив покрасуватися, але я вирішила не повідомляти про це хлопцеві. По-перше, не хотіла, щоб вони подумали, наче я за ним слідкую, а по-друге, не бажала ще більше підставляти Богдана. Він, до речі, довго незадоволених проповідей Вадима не витримав, тож вже дуже скоро залишив нас з другом наодинці, пославшись на важливі справи.

Коротше, пропрацювали ми до самого вечора, але до фінішу все одно було ще далеко. Малюнок й так був непростий, а враховуючи, що Богдан неочікувано захотів не тільки корабель, а й шторм щоб був – справа ще більше затягнулася. Але нічого, Вадим пообіцяв, що він ще раз покличе мене, коли перейде безпосередньо до відображення корабля. 

– Ще одна робота? – знову свою платівку увімкнув тато. – А не забагато для однієї тебе?

– Ні, – впевнено відповіла. – Це просто для душі, тож не починай. До речі, щоб ти розумів, я вже наперед два заліки закрила, тож не кажи, що це якось на моєму навчанню відображається.

– Оце молодець, – вмить подобрішав він. – Оце моя донька.

Ага, буря минула, тож тепер можна перейти ще до однієї важливої розмови, яку далі немає куди відтягувати.

– А якщо донька в тебе вся така молодець, то вона заслуговує на відпочинок, правда? – здалеку почала я.

– Припустимо, – обережно відповів тато.

– Тут така справа… – промовила, нервуючи до викручування пальців. – У Яни в п’ятницю день народження і вона мене покликала на святкування.

– Нічого не маю проти. Тобі потрібні гроші на подарунок?

– Ні. Це в мене є, але… Святкування буде в клубі, а ще Яна дуже просила, щоб я в неї залишилася з ночівлею, – швидко протараторила. – Можна?