Глава 8.1

– Що, будеш казати, наче я не так все зрозуміла? – спитала знову, коли не дочекалася ніякої відповіді від Богдана.

– Правильно, – нарешті заговорив він, але, здавалося, ніякої провини своєї він не бачить.

– І? Навіщо було це все? Щоб посміятися над маленькою дурною дівчинкою? – я почала злитися, адже, по-перше, мене бісив його розслаблений тон, а по-друге, я просто ненавиджу брехню. В будь-якому її вигляді.

– Я збирався тобі розповісти, – вже більш обережно відповів хлопець.

– Коли? Коли б достатньо розважився? Га? – спитала голосніше. – Коротше, всім дякую, але вистава закінчена. З мене досить!

Розвернулася і вийшла геть з камери. 

Не буду я посміховиськом і не збираюся терпіти приниження від якогось випадкового хлопця, якому стало нудно.

І з чого я взагалі взяла, що він нормальний? Вперше мене настільки підвела інтуїція.

– Дарино, зачекай, – ззаду пролунав вигук цього поганця.

– Іди до біса, Богдане, – відгаркнулася і пришвидшилася.

Не хочу з ним говорити. І бачити теж не хочу. От дочекаюся Артема, а потім повернуся до роботи, якщо він погодиться тримати подалі від мене свого брата. Ну то й що, що терміни трохи здвинуться. Не думаю, що це така вже велика проблема.

– Та стій ти, – не збирався здаватися цей ненормальний. – Я хочу просто поговорити.

– Раніше потрібно було говорити, а зараз вже пізно, – мабуть, варто було промовчати, та я не змогла.

– Так, все! Дістала! – неочікувано викрикнув він, а вже через секунду я відчула, як він ззаду схопив мене за талію обома руками і просто підняв доверху.

– Відпусти мене! – крикнула, метеляючи ногами і намагаючись видертися з капкана. – Не хочу я з тобою говорити!

– Зайченя, ну досить вже. Накосячив, знаю, вибач.

– Одних вибачень тут недостатньо, – буркнула у відповідь.

Чорт, як же міцно тримає! Навіть на міліметр руку його здвинути не виходить!

– Слухай, я взагалі вперше в житті прошу вибачення в когось, хто не є членом моєї родини.

– Хочеш медальку за ввічливість? – в’їдливо спитала.

– Хочу повернути довіру однієї маленької злої дівчинки, – відповів, як мені здалося, надто щиро.

Так, Дарино! Не вір його словам. Збрехав одного разу – збреше й знову.

– Для цього одних вибачень точно мало, – сказала і знову спробувала відчепити його руки.

– А що потрібно зробити?

– Для початку відпусти мене.

Насправді я не очікувала, що він послухається, але, як не дивно, він нарешті опустив мене на підлогу. Коли відчула опору під ногами, одразу зробила крок в сторону, щоб збільшити дистанцію між нами.

– Так краще? – спитав Богдан, усміхаючись.

– Угу, – пробурмотіла, відводячи погляд.

– Дарино, я розповів би тобі все завтра, – раптом промовив він втомленим голосом. – Я просто не хотів…

– Не хотів що?

– Щоб твоє ставлення до мене змінилося, – продовжив він, чим змусив мене знову перевести погляд на нього.

– А чому воно мало змінитися? – не втримала питання.

– Не знаю, – чесно відповів Богдан. – Сам зараз розумію, як це дивно звучить. Просто ти така…

– Яка?

– Відкрита, – неочікувано прокоментував хлопець. – А ще чесна та трохи безцеремонна.

– Ти мене бачив від сили три рази, а нормально говорили ми взагалі всього раз, тож ти не можеш знати, яка я людина, – скептично відповіла йому.

– Можу, – впевнено відповів Богдан. – Я фальш чую за кілометр, а в тобі її немає від слова "зовсім". Віриш чи ні, але я давно не зустрічав таких людей.

– Таких людей дуже багато. Ти просто, мабуть, не там шукав, – фиркнула йому у відповідь.

– Я ніколи нікого не шукаю, Дарино. Люди самі шукають можливості бути поряд.

– Невже це погано? 

– Ні, якщо за цим ховається щире бажання пізнати тебе ближче. А якщо це робиться задля статусу, зв’язків, грошей чи допомоги – тоді так, зайченя, це погано. І повір, це дуже злить, – з гіркотою відповів він мені.

– І ти вважав, що я зміню своє ставлення до тебе і захочу якусь вигоду для себе? – шоковано спитала. – Це ще раз доводить, що ти взагалі не знаєш мене. Подумати тільки... Меркантильною мене ще точно не називали.

– Ні, я думав, що ти почнеш боятися. І, як каже Вадим, не дай Боже викати, – усміхнувся хлопець. – Це друга категорія людей в моєму оточенні.

– Тобто тебе або бояться, або хочуть використати?

– Абсолютно правильно, – підтвердив здогадку Богдан. – І ось з’являєшся ти – маленьке зайченя, яке не боїться мене, розмовляє на рівних і називає ненормальним.

– І тому ти вирішив мене обманювати, – скептично промовила, притулившись спиною до стіни, яка була розташована в декількох сантиметрах від мене.