Глава 7.2

Ми йшли мовчки ще хвилин п’ять, а потім нарешті звернули і зупинилися посеред чергового боксу, що перебував на фінальній стадії ремонту. Всюди ще було багато плівки, а біля стін лежали різні інструменти. Що ж, мабуть, це і є наш пункт призначення. І в ньому я побачила те, що мене доволі сильно вразило.

Щоб ви розуміли, всередині цього боксу був розташований ще один… гм, якийсь мінібокс. Чи щось типу того. Коротше, великий металевий куб з дверима та маленькими прямокутними вікнами, крізь які було помітно, що там всередині дуже багато світла.

– Це фарбувально-сушильна камера, – раптом сказав Богдан, побачивши, як уважно я дивлюсь на цю штуковину.

– Фарбувальна камера? Ніколи такого ще не бачила.

– Не це й був розрахунок, – весело відповів хлопець.

– І що ми тут робимо? – спитала, все ще розглядуючи цю камеру.

Чорт, цікаво, що там всередині. 

Тільки про це подумала, як двері несподівано відчинилися і з неї вийшов ще якийсь незнайомий мені хлопець. Він був доволі симпатичний: м’які риси обличчя, великі сині очі і приємна усмішка на вустах. Волосся, відтінок якого нагадував колір молочного шоколаду, у нього було трохи подовжене та зібране ззаду у невеликий хвостик. Одягнений в синій робочий комбінезон (схожий, до речі, на мій), верхня частина якого була опущена до низу, а замість неї тіло закривала чорна приталена футболка.

– Бодю, ти ще раз втнеш таке, і я тобі голову відкручу. Ну не міг ти взяти тачку Тьомича чи що? Обов'язково було беху брати, яку я вже підготовив для роботи? – промовив наче грізну оповідь, але таким веселим тоном, що я зрозуміла – зла він на Богдана точно не тримає. – О, а ти, певно, та сама Дарина, яка створила ту красу на вулиці, а до цього наважилася назвати нашого Богданчика ненормальним? – звернувся до мене все з тією ж усмішкою.

Зізнаюся, згадка про той випадок на дорозі трохи засоромила мене.

– Вадику, сонце моє ясне, от краще б ти мовчав, – моментально відповів йому Богдан.

– І не подумаю. Тож, – новий знайомий підійшов ближче до мене, – дозвольте представитися: Вадим – кращий друг цього ненормального вже й сам не знаю скільки часу, – і галантно підняв мою руку, на якій залишив легкий поцілунок.

Можливо, хтось інший побачив би в цьому контекст романтики, але я одразу зрозуміла, що цей Вадим не далеко від свого кращого друга пішов і є точно таким самим блазнем та балаболом.

– Моє ім’я ви вже знаєте, – відповіла йому, теж усміхнувшись. – Приємно познайомитися, Вадиме.

– Ой, фу, давай тільки без викань, – одразу сказав хлопець. – Відчуваю себе старим, а мені ж всього дев’ятнадцять…

– Було три роки тому, – з фирканням закінчив фразу друга Богдан.

– В душі мені завжди дев’ятнадцять, – не залишився у боргу Вадим.

– А чому не вісімнадцять? – не стримала питання. – Чи двадцять?

– А мені просто цифра вісім не подобається, а де двадцять, там і двадцять два, тож теж не підходить, – незворушно відповів він мені.

Я не втрималася і розсміялася. Боже, що він взагалі меле?

– Так, злісний ненависнику цифри вісім, досить вже цих пустих балачок, – сказав йому Богдан і повернувся до мене. – Дарино, сьогодні я привів тебе сюди, щоб познайомити зі своїм коханням.

– Що? – шоковано перепитала. 

Це він збирається мене з дівчиною своєю познайомити чи що? Ні, я не проти, але це трохи дивно, як на мене.

– Зараз сама все побачиш, – загадково відповів, а потім рукою показав мені в сторону входу в ту саму камеру, пропонуючи зайти всередину. – Пам’ятаєш, ти ж обіцяла не боятися, – тепло промовив, зрозумівши, що я трохи сумніваюся чи заходити туди.

– Та пам’ятаю я, – відповіла з тяжким видихом і все ж пішла у вказаному напрямку.

– Ти ба, яка слухняна, – почула ззаду голос Вадима.

– Це тільки на перший погляд, – гмикнувши, відповів йому Богдан, чим змусив мене ще раз усміхнутися.

А далі все відійшло на другий план, адже я нарешті відкрила двері і опинилася всередині цієї загадкової фарбувально-сушильної камери.

Її антураж мені чимось нагадав стерильну операційну. Хай Бог милує, звісно, таке порівняння, але кажу, як є. Під стелею були розташовані потужні освітлювачі. Також додаткові два рухомі стенди з прожекторами стояли на підлозі. Внизу і зверху було багато вентиляційних отворів, а в кутку стояв металевий стелаж на коліщатках, на якому я одразу помітила багато баночок з фарбами різних відтінків.

Але це все не головне. Головне те, що в самому центрі цієї камери стояла автівка. Вже знайома мені автівка, яку всього півтори години тому мені показувала Яна біля університету. І я впевнена, що це саме вона, адже добре запам'ятала її номери з чотирма шістками.

– Дарино, познайомся з моєю красунею, – почав говорити Богдан. – Це BMW F30 2017 року випуску в М-пакеті. Моя гордість. Я отримав її в подарунок рік тому і вирішив модернізувати. Не буду вдаватися у подробиці, але тепер це просто звір. Цар доріг. Вона розганяється до 100 км за 4,4 секунди і в технічному плані я нею просто нереально задоволений. Але тепер я хочу бути задоволений нею ще й візуально.