Глава 7

– Дарино, ти вже переодягнулася? – почула за дверима голос Сан Санича.

– Ще хвилину, – викрикнула, застібаючи ґудзики на комбінезоні.

– Чекаю.

Я кивнула, наче він міг мене бачити, сама з цього посміялася, а потім поспішила закінчити збиратися.

– Я тут, – прощебетала, вибігаючи з підсобної кімнати, яку для мене виділив Артем.

– Мо-ло-дець, – по складах промовив майстер, а потім ще й жартівливо клацнув мене по носі. – Ходімо проведу тебе, покажу твоє нове місце роботи.

– А чому ви? Артем казав, що його брат тепер буде цим займатися.

– Його величність ще не прийшло, – гмикнув Санич. – Артем на всяк випадок попросив тобі все показати, якщо Б…

– Саничу, а давай я сам нашій художниці все покажу, – зовсім неочікувано поряд пролунав голос того, кого я буквально годину назад згадувала.

Повернула голову і дійсно зіштовхнулася поглядом з темними очима мого нового знайомого. Сьогодні він був одягнений в спортивний костюм очікувано чорного кольору та мав трохи розкуйовджене волосся. Склалося таке враження, ніби хлопець нещодавно прокинувся.

– О, з’явився не запилився, коли вже не треба. Бодю, а ти не хочеш піти попрацювати краще? – суворо спитав майстер.

– Я все закінчив ще вчора ввечері, якщо ти не бачив, – незворушно відповів йому хлопець. – Тож зараз я абсолютно вільний і готовий провести Дарині екскурсію і заодно показати, де вона зможе створити свій новий шедевр, – і підморгнув, зараза. – До речі, Мирон просив передати, що потрібний тобі радіатор вже на місці, але щось йому в ньому не сподобалося. 

– Трясця! Невже знову брак? Так... Дарино, – звернувся до мене Сан Санич, – якщо він раптом буде тебе ображати, – кивнув головою в бік Богдана, який на це тільки очі закотив, – сміливо кажи мені. Я на нього управу точно знайду.

– Думаю, все буде добре, – поспішила його заспокоїти.

Не вистачало ще, щоб він свої справи відкладав через мене. Я ж не маленька дівчинка, якій нагляд потрібний. Та й від Богдана, думаю, мені підступу очікувати не потрібно. Так, він трохи дивний. Так, блазнює постійно, але при цьому я відчуваю, що він точно не погана людина.

– Чув? – весело спитав Богдан, а потім легенько підштовхнув мене за талію, щоб я почала йти в потрібному йому напрямку. – Все, тобі вже час. І нам також.

– Як був дитиною, так нею і залишився, – втомлено промовив до нього чоловік, а потім все ж пішов в сторону виходу.

І ось ми залишилися з Богданом сам на сам. 

– Ну привіт, Дарино, – промовив він до мене після того, як ми декілька хвилин пройшли в тиші.

– Привіт, – гмикнула у відповідь.

– Сумувала?

– За незнайомцем, якого бачила декілька разів в житті?

– За твоїм персональним рятівником, – глузливо промовив і знову підморгнув після цього.

– Не знала, що така посада існує, – відповіла, стримуючи сміх.

– Тепер знаєш.

– Якщо так, то, мабуть, мені варто розглянути інші кандидатури на це місце, – задумливо промовила йому.

– Хіба хтось може бути кращим за мене? – вдавано охнув Богдан.

– Все можливо, – відповіла і все ж розсміялася.

– Ти розбиваєш мені серце, зайченя, – промовив хлопець, приклавши руку до грудей.

Я на це лише фиркнула, а потім вирішила перевести трохи тему.

– Нам ще довго йти, рятівник недороблений? – спитала, адже ми все йдемо і йдемо, йдемо і йдемо, але пункту призначення так і не видно.

– Тобі не подобається гуляти?

– В мене дуже багато роботи і не дуже багато часу, – пояснила йому.

– Не переживай, все встигнеш, – незворушно промовив мені у відповідь Богдан, але все ж пришвидшився.

До речі, йшли ми вздовж боксів та технічних кімнат. Виявляється, всі вони між собою пов’язані і не обов’язково виходити на вулицю, щоб перейти в інше якесь приміщення. Це стало для мене відкриттям.

Але ось за нашими спинами залишились всі, скажімо так, обжиті зони, а попереду виднілися повністю пусті кімнати. За нашою домовленістю з Артемом я мала займатися внутрішнім оздобленням саме робочих боксів, а тому – куди ми взагалі йдемо?

– Куди ти мене ведеш? – одразу поспішила озвучити свої думки.

– Віддавати борг, – спокійно відповів Богдан.

– В сенсі? – аж зупинилася. – Ти знущаєшся чи що? Я ж сказала, що в мене не так багато часу. Що ти вигадав? 

– Скоро все дізнаєшся, але можеш вважати, що в тебе сьогодні вихідний від замовлення.

– Богдане, стій! – суворо промовила, адже хлопець так і продовжував йти. – Так не можна. У мене є зобов’язання. Артем тільки поїхав, а з його братом я навіть познайомитися не встигла. Що він про мене подумає, коли прийде, а мене немає на місці?

– З ним я все вирішу, – нарешті зупинився він і повернувся до мене. І навіть зі свого місця я бачила, як в його очах танцюють ламбаду шкідливі бісики.