Глава 4

– Відпусти мене! – отямившись, почала видиратися з рук хлопця. А він, до речі, замість того, щоб відпустити – навпаки, ще сильніше стиснув мене. У не надто пристойному місці, на секундочку, стиснув!

– Щоб ти знову втекла, зайченя? – спитав, підморгнувши.

– Я не збираюся втікати! І я не зайченя! – пробуркотіла, зробивши нову спробу вивільнитися, але куди там.

– А я думаю, що все ж зайченя. Маленьке сполохане зайченя, яке кожного разу тікає від мене, – з хитрим виразом обличчя відповів цей дивак. – До речі, могла б і подякувати. Я тебе вже третій раз рятую.

– Другий не рахується, адже ти просто трапився на шляху, – поспішила виправдатися, – а перший... Сам же ж ледь не збив! А тому, вважай, рахунок 1:1. Баланс Всесвіту відновився. Твоя карма очистилася. Вітаю!

– Залізна логіка, – зі сміхом відповів він мені, але з рук все ж випустив.

Я повільно проковзнула по його тілу до низу, а потім нарешті відчула тверду поверхню під ногами.

– Яка вже є, – відповіла, відводячи погляд і відходячи на два кроки від незнайомця.

– Отже, не подякуєш навіть? Ти тут могла добряче навернутися. Спину, можливо, не зламала б, але приємного було б мало.

Насправді в його словах була частка правди. Оцінивши висоту, з якої моє тіло не дуже граціозно летіло на тверду землю, я на всі 100% переконалася, що цього разу незнайомець дійсно з'явився дуже вчасно.

Можна бути гордою, а можна визнати, що я поводжу себе, наче вередлива дитина, і виправитися. Звісно, я обрала другий варіант.

– Дякую, – тихо пробурмотіла, повертаючи голову в інший бік. – Ти справді мені дуже допоміг.

Якщо чесно мені раптом стало та-ак соромно, що мало сльози на очах не з'явилися. Ненавиджу, коли зі мною щось таке трапляється. Відчуваю тепер себе повною незграбою, яка дійсно не зрозуміло як дожила до вісімнадцяти років.

– Мені почулося? – вдавано здивованим голосом промовив незнайомець. – Ти справді подякувала, зайченя? Я в шоці!

– Не блазнюй, – насуплено відповіла.

– Добре, не буду, – неочікувано теплим голосом сказав мені. – Тож, ти тут робила що?

– А ти як думаєш? – промовила вже спокійніше, адже неочікувано хороший настрій цього хлопця почав і мені передаватися. Дивна дивина просто.

– Літати вчилася?

– Ха-ха, як смішно, – зі сарказмом прокоментувала його “жарт”.

– Вибач, – підняв руки догори. – Та все ж, зайченя… Це ти все сама намалювала? – і кивнув головою в бік майже готового муралу.

– Звісно, – не без гордості відповіла. Можете вважати мене дурепою, але мені раптом захотілося, щоб він зрозумів, що я не тільки в неприємності можу влипати. – І не називай мене так, я ж просила.

– А як мені тебе ще називати? Ти мені своє ім'я не казала, а вгадати його в мене навряд чи вийде, враховуючи, що екстрасенсорних здібностей мені від бабці, на жаль, не перейшло, – а потім плечима пожав і ще й так трагічно видихнув, ніби йому справді ніяк не дає спокою відсутність допомоги від "вищих сил".

Зізнаюся, не втримала сміху від цієї картини.

От ніяк не можу зрозуміти цього хлопця. До цього він здавався мені типовим поганцем з препоганим характером, а ось зараз... Цей його теплий глузливий тон та усмішка аж ніяк не збігаються з образом, який в мене склався в голові. Ну, уявіть: крутий молодий хлопець з гострими рисами обличчя в чорній футболці з V-подібним вирізом, чорних джинсах та чорній бейсболці, одягнутій задом наперед... Здавалося, він мав бути похмурим та злим з дівчам, що останнім часом постійно трапляється йому на шляху в не найкращих ситуаціях, але ні... Стоїть і поводить себе, як добрий милий друг-сусід, обеззброюючи мене своєю щирістю. Ну, не в’яжеться взагалі! Ніби бачу одну людину, а говорю зовсім з іншою!

– Зайченя? – знову звернувся до мене, а я аж почервоніла, адже від нього точно не приховалося, як я його розглядувала.

– Дарина, – знову пробурмотіла, але відверто намагалася зробити це так, ніби не я зараз відчуваю себе дійсно тим самим сполоханим зайченям, про якого він каже.

– В тебе справжній талант, Дарино. Цей малюнок – я ще такого не бачив, чесно. Нереально круто. Я взагалі не розумію, як можна на стіні так все відобразити. Всі ці колірні переходи, тіні, чіткі лінії. Мабуть, це дуже складно. 

– Дякую, – з усмішкою відповіла, відчувши гордість за свою роботу. – Я б не сказала, що це дуже складно. Ні, створити основу буває важкувато, а от процес нанесення фарби – це просто справжній кайф. І це доволі весело. Якщо чесно, під час роботи я завжди відчуваю себе дитиною, якій батьки дали добро малювати на шпалерах або паркані.

– Ніколи такого не робив, але, мабуть, це справді весело, – з усмішкою промовив.

– Як це ніколи? – шоковано перепитала. – Невже в дитинстві не малював ручкою чи фломастером по шпалерах? – він помахав головою. – Ну а хоча б крейдою по стінах будинків? – знову помахав. – Боже, в тебе дитинства не було чи що?!

– Було, – засміявся хлопець. – Просто в мене були інші забавки. Поки ти малювала по стінах, я грався з набором ключів мого діда в гаражі, а потім отримував на горіхи, коли клав все не на свої місця. А якщо не це, то розбирав машинки, які мені дарували, бажаючи второпати, як вони можуть їздити. Кожному своє.