Глава 3

– Земля викликає Дарину! – промовила Яна, а потім ще й додатково потягнула мене за рукав худі. – Ні, ну я так і образитися можу. Ти ж зовсім мене не слухаєш!

– Вибач. Просто нервую і думаю, чи все купила для роботи, – відповіла їй, а сама з соромом зрозуміла, що дійсно абсолютно не слухала її.

У своє виправдання можу сказати, що вона просто кожного дня щебече про одне і те ж саме. І тема в неї одна – хлопці. Чим перспективніше, тим краще. Вона чітко вирішила знайти собі крутого студента-мажора, закохати його в себе, а потім – одружити, щоб потім ніколи не працювати і ні в чому собі не відмовляти. Загалом шанси у неї непогані, адже зовнішність у неї більш ніж ефектна. 

Яна у нас схожа на лялечку. Вона має довге пряме волосся білявого відтінку, яке хоч і нарощене, але виглядає дуже природно. Також у неї великі сірі очі в обрамлені довжелезних вій, аристократичні (як вона завжди каже) риси обличчя та апетитна фігура з дуже не скромними формами. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що така, на перший погляд, дівчинка-фіалка, у якої гардероб майже повністю складається з сукенок, виявиться настільки неординарною особистістю з бунтарським норовом. Повне небажання підкорятися системі, прямолінійна манера говорити, абсолютна любов до адреналіну та вечірок. Ось такою була моя Яна Романовська. 

Якби ми були в американському фільмі про студентів, то мене б точно назвали б її "страшною подружкою" або ж "сірою мишкою". Але ми не в американському фільмі, а я не забита скромна дівчинка, яка буде порівнювати себе з іншими і комплексувати через якісь відмінності. 

Я знаю, що я проста середньостатистична дівчина вісімнадцяти (майже дев'ятнадцяти) років, яка нічим не відрізняється від інших. Я маю невеликий зріст і ще надто "підліткову" фігуру. У мене русяве волосся середньої довжини та цілком нормальне звичайне обличчя, яке хіба що виділяється яскраво зеленими очима. Фарбуватися я не люблю, а в одязі надаю перевагу зручним скіні, вільним сорочками та спортивним костюмам. І знаєте що? Мене це абсолютно влаштовує! 

Мені комфортно? Комфортно. А тому нехай ті, кому щось не подобається – йдуть лісом. 

Взагалі, вважаю, що тупо оцінювати людей по їх зовнішності. Ми ж не обираємо її при народженні і не можемо купити в магазині "миловидне личко з ямочками на щоках". Та й давайте будемо відвертими, це миловидне личко ще не вказує на те, що людина хороша, оскільки за привабливими рисами обличчя може приховуватися справжнє чудовисько. 

– Це ти сьогодні вже починаєш? Ех, а я думала зі мною по магазинах пройдешся, – зі сумним виразом обличчя промовила Яна.

– А кажеш, що я тебе не слухаю, – пробурмотіла у відповідь. – Я ж тобі вчора казала про це. І вранці, до речі, теж.

– Ну, я просто неправильно тебе зрозуміла, – спробувала викрутитися подруга. – Слу-ухай, а я ж забула спитати. Цей власник, ну цього СТО, він молодий?

– Артем?

– Ага. 

– Ну, такий. Під сорок точно є, – відповіла, не розуміючи мотиву її цікавості.

– Гм, непогано. А давай я тебе проведу, а там ти нас з ним представиш один одному? – ага, тепер мотив зрозуміла.

– Яно, по-перше, Артема не буде, адже він поїхав у відрядження. По-друге, він вже дуже давно і щасливо одружений. Ще й дітей двох має.

– А ти звідки знаєш? Невже для себе дізнавалася?

– Це друг Власа та Ніки, – із закочуванням очей відповіла. – Вони часто родинами збираються.

– Мда, шкода... 

Вона хотіла ще щось сказати, але в цей момент на нас дуже красномовно подивилася викладачка філософії, тож розмова сама собою зійшла на нуль.

Ледве дочекавшись кінця пари, я швидко зібрала всі свої речі, попрощалася з Яною і пішла на зустріч своєму щастю. Ем, тобто пішла шукати таксі, яке завбачливо викликала за двадцять хвилин до кінця пари. Вирішила, що на ньому добиратися до мого тимчасового місця роботи буде найкомфортніше. 

Відвезти мене мав червоний форд, який я одразу побачила неподалік головного входу. І все було б добре, але пробратися до нього потрібно було через ворота, що перекрила собою велика зграя тих самих студентів-мажорів, про яких так мріє Яна. І ще ж розташувалися вони так незручно: обійти нормально не вийде, потрібно тільки поміж них проходити. Був ще варіант вийти через інший вихід на паркувальному майданчику для викладачів, але це потрібно було весь корпус обходити, а я не хотіла стільки часу втрачати.

Ну, робити було нічого, тож, зовсім не по-дівчачому вилаявшись собі під ніс, я підхопила сумку зі змінним одягом (матеріали для роботи, дякувати Богу, мені вчора допоміг завезти тато) і впевненим кроком почала просовуватися поміж компанії. Робила я це швидко і прудко, тому мені навіть вдавалося нікого не зачепити по дорозі. От тільки прямо перед бажаною свободою я раптом спіткнулася об невеликий камінчик, а щоб не впасти – вхопилася за те, до чого змогла дотягнутися.

Коли перший переляк пройшов, я обережно вирівнялася і зрозуміла, що тримаю руку на чиємусь плечі, обтягнутому шкіряною курткою, а навколо панує мало не ідеальна тиша.

Тоді я підняла голову, але краще б я цього не робила, адже одразу зіштовхнулася поглядом із чорними очима, які так сильно намагалася забути!

Чорт! Ну справжній закон підлості!