Глава 2

Як не дивно, але в офіс Власа я заходила рівно о 14:59.

Як так вийшло? Все просто. Після того, як той злощасний перехід залишився далеко позаду, мене нарешті накрив “відкат” від всієї ситуації, що зі мною трапилася. І подіяв він, наче славнозвісне нітро в автівці Домініка Торетто*. Не знаю, як воно там функціонує насправді, адже ні бе, ні ме у всіх цих автомобільних тонкощах, але я відчула такий прилив сил та бадьорості, наче п'ять чашок кави підряд випила. Чесно, мої ноги рухатися настільки швидко, що я навіть не помічала нікого і нічого на своєму шляху. 

Під час цієї “пробіжки” до мене нарешті дійшло, що я ледь не попрощалася з життям через дурні забобони і надмірну впевненість у своїй вдачі, тож пообіцяла собі тепер завжди уважніше поводити себе на дорозі. 

Але це не єдина твереза думка, яка мені спала на думку після всього пережитого. Була ще одна. І її головний месендж в тому, що не бути мені водієм. Як подумаю, що це мені на дорозі така роззява трапилася – бррр, страшно стає одразу.

Коротше, прийшла я вчасно, але виявилося, що взагалі даремно спішила. Власа викликали на якусь термінову нараду архітекторів, тож у мене було ще двадцять хвилин вільного часу. Хотіла провести їх з Нікою, яка теж працює в цьому офісі, але, на жаль, вона саме десь від’їхала, тож я вирішила вмоститися в кріслі для відвідувачів перед кабінетом Власа і зайнятися найулюбленішою справою.

Дістала новенький скетчбук, який вчора купила по шаленій знижці, набір різнокольорових олівців та почала творити. 

– А ти як завжди малюєш, – неочікувано пролунав над головою знайомий голос. – Ого, який реалістичний фрегат!

Фрегат? Ой… Подивилася на малюнок і зрозуміла, що я без зайвої думки почала відтворювати на папері той самий корабель, який уявила одразу після того, як побачила татуювання того незнайомця. Цікаво, що я планувала відобразити дещо інше, але руки чомусь самі видали “це”.

– Ем… Дякую, – підняла голову і зіштовхнулася поглядом з сірими очима Власа. – Ти звільнився раніше? Ой, я ж не привіталася. Привіт, – Боже, поводжу себе, наче сполохане дитя.

– Пізніше, – зі смішком відповів, – але ти, мабуть, була надто поглиблена у своє заняття, тож не помітила, як пройшов час.

– Мабуть, – ніяково відповіла. – Тож, про що ти хотів поговорити? – спитала, як тільки ми зайшли в його кабінет.

– Чай, кава, сік, цукерки? – з підморгуванням спитав, а коли я заперечно помахала головою, одразу продовжив. – Завжди відмовляєшся, а я й образитися можу. Але добре – до справ, так до справ. Хочеш невелику халтурку?

– Халтурку? Наскільки невелику? Що треба робити? – з цікавістю спитала.

– Зовсім невелику, але цікаву, – гмикнув Влас. – Мій друг тримає СТО і хоче трохи оновити зовнішній вигляд фасаду. Думав просто пофарбувати, але я на днях обмовився йому про твоє хобі. Ну, він зацікавився і тепер хоче спробувати на одній стіні щось незвичайне зробити. Візьмешся?

Тут я маю пояснити. Як я вже неодноразово казала, моя пристрасть – це художнє мистецтво, однак не зовсім звичайне. Відображати пейзажі, різні предмети або ж портрети на полотні – це класно, дуже гарно, але під час цього я не отримую й частки того задоволення, яке приходить до мене під час створення муралів. Колись вперше я познайомилася з монументальним живописом в школі мистецтв імені Дем'яна Григоренка, в яку мене записала Інеса за рекомендацією близької подруги. Це було спеціальне заняття, на якому нам дозволили розмалювати внутрішню сторону бетонного паркану, розповідаючи при цьому, у чому ж взагалі сенс такого мистецтва. Загалом в той самий день я й зрозуміла, якій справі хочу присвятити своє життя.

Ви просто не уявляєте, яке це неймовірне відчуття, коли ти стоїш перед ще поки голою стіною, передчуваючи ту ейфорію, яка настане після завершення роботи. В той момент ніби відкриваються двері в країну твоєї власної уяви, а потім ти робиш впевнений крок вперед і нарешті починаєш творити.

Стіна стає книгою, а фарби – словами. Коли я їх з'єдную між собою, народжується історія, яка просочена моїми емоціями, почуттями та переживаннями. Я з радістю розповідаю її всьому світу і вірю, що кожен, хто її почує, знайде у ній щось своє. Особливе.

Моя мрія – досягти чогось більшого в даному напрямку. Зробити це своєю професією. І при цьому я націлена не тільки на роботу з фасадами, а й на внутрішнє оздоблення різних приміщень. Погодьтеся, живі малюнки на стінах офісів, магазинів та розважальних центрів неймовірно привертають увагу та виглядають дуже оригінально. Саме для цього я й збираю власне портфоліо. Після закінчення навчання хочу мати все необхідне для вдалого старту.

– Ще питаєш? Це супер! – на радостях аж підстрибнула.

– Ого, які тут пристрасті, – пролунав з дверей голос, який я впізнаю з тисячі.

– Ніко! – крикнула і побігла до неї. – Уявляєш, Влас мені знайшов легальний варіант стріт-арту. Та я навіть без грошей згодна! Плюс одна робота в портфоліо – це те, що лікар приписав!

– Тихіше, квітко, – зі сміхом відповіла Ніка. – Вітаю, це чудово, але з “безкоштовно” не гарячкуй. Будь-яка праця має оплачуватися, а тобі, між іншим, ще матеріали купувати, чи забула про це? А ще… Мені особливо сподобалася частина про “легальний варіант”, але будемо вважати, що я цього не чула.

Ем... Бовкнула, не подумавши. Насправді я нічого дуже вже такого кримінального не робила, але все ж в певні історії влипала. Але про це краще "дорослим" не знати.