Глава 1

Дарина

– Ну він і звір, – розлючено промовила Яна, коли ми вийшли з аудиторії.

– Я б не сказала, хоча сьогодні він був дійсно щось надто прискіпливий, – відповіла їй, поглядаючи на годинник.

Ой, потрібно поквапитися, щоб не запізнитися на зустріч з Власом!

– Прискіпливий? Та він звір! Мало не розірвав мене на цій практиці. Ну не змогла я ту криву попиту-пропозиції намалювати, то це ж не привід так кричати. Можна подумати, що вона мені колись в житті знадобиться. Та ніколи! Впевнена! 

Не втрималася і закотила очі на її висловлювання. Звісно, завжди легше звинуватити у своїй невдачі когось іншого, а задуматися про свої помилки – та не дай Боже!

– Він кричав, бо ми її вже три місяці вчимо. Тут хто завгодно вже не витримав би, – вирішила пояснити подрузі, але сумніваюся, що це її переконає. – І, до речі, там нічого складного немає. Якби ти вчора хоч конспект відкрила, а не гуляти побігла одразу після денного сну, то сьогодні все склалося інакше.

– Ой, Дарино, тільки не починай. Просто я хочу від життя все взяти, а не закриватися від нього в підручниках та конспектах. Та й навіть якби я “відкрила конспект”, – передражнила вона мене, – то однаково результат був таким самим. Юрич тільки своїх улюбленців-відмінників не чіпає. Тобі пощастило потрапити у цей список, а мені тепер варто готуватися до перездачі, адже на екзамені він мене 100% завалить. 

– Не говори дурниць, Яно. Наступний раз спробуй вивчити і побачиш, що одразу теж станеш улюбленицею Михайла Юрійовича.

Подруга на це тільки роздратовано фиркнула і пішла жалітися Інні, яка сьогодні теж відчула на собі всю "чарівність" поганого настрою викладача. Знайшла вільні і правильні вуха, називається. 

Яна, як ви могли вже зрозуміти, моя одногрупниця. Насправді наші погляди на життя іноді, як от сьогодні, ну дуже вже відрізняються, але це не завадило нам знайти спільну мову ще в перший день навчання.

І я не згодна з нею, що я прямо відмінниця. Так, вчитися люблю, це правда. Однак, я люблю вчити саме те, що мені подобається. До прикладу, в філософії та історії я повний профан, а от з макроекономікою, яка сьогодні так сильно розлютила подругу, в мене трапилося кохання з першого погляду, тож на всіх практиках я відчуваю себе вільно і готова відповісти майже на будь-яке запитання викладача. До речі, сама від цього факту в шоці. 

Чому в шоці? Ну... Річ у тім, що коли я тільки вступала на економічний факультет, то думала, що буду дуб-дубом, оскільки моя любов і пристрасть – це художнє мистецтво. Самі розумієте, творчість та точні науки якось не дуже сумісні, але... Неочікувано сталося так, що я реально захопилася і зрозуміла, що круто бути обізнаною не тільки у своїй стихії, а й в інших темах теж.

Гм… Мабуть, варто все ж для початку трохи більше розповісти про себе.

Отже, привіт! Я – Дарина Мирончук. Студентка першого курсу факультету фінансів та обліку, а також дівчина, яка щиро закохана в образотворче мистецтво та все, що з ним пов’язане. 

Скільки себе пам’ятаю – я малювала. Мама розповідала, що навіть в далекому дитинстві мені не потрібні були ніякі іграшки та брязкальця, адже я просто все кидала і повзла на пошуки чогось такого, чим можна було б помазюкати. А якщо, боронь Боже, не знаходила бажаного – починався справжній локальний армагеддон, який супроводжувався сльозами, криками та істериками. Звісно, потім я виросла і перестала себе так поводити, однак моя любов до творчості з тієї пори аж ніяк не зменшилася. Навпаки тільки збільшилася. Як мінімум до галактичних розмірів.

Загалом можна вважати, що я все життя художниця, хоча вперше почала навчатися цьому "ремеслу" професійно тільки в чотирнадцять років, коли познайомилася з батьком і переїхала до нього.

Так, вам не здалося. До чотирнадцяти я не була знайома з батьком. Але якщо я хоча б знала, що теоретично він десь існує, то татко – взагалі ні сном, ні духом про мене не відав. І так було б і далі, якби не моя фея-хрещена, що змінила моє життя. Знаю, дивно називати так свою кращу подругу, яку я вважаю мало не рідною сестрою, але це дійсно так. 

Якщо коротко – коли мені було чотирнадцять років, Ніка (так її звуть) врятувала мене від жахливого життя. В прямому сенсі забрала з вулиці, огорнула любов’ю та теплом, а потім – допомогла знайти батька. Саме вона довела мені, що людська доброта – це не вигадки, а реальність. І саме завдяки їй я зараз та, ким є.

– Дарисю, ти з нами? – раптом з роздумів мене висмикнув голос нашого старости Роми.

– Ви про що? – спитала в нього, намагаючись приховати легке роздратування.

Дарися… Жахливе прізвисько. Скільки разів просила мене так не називати, а він все одно продовжує.

– На збори факультету, – почав пояснювати староста. – Там мають повідомити деталі про наукову конференцію, що буде в кінці місяця. Забула чи що?

Ем… Чи можна забути те, що не знала? Думаю, це хороше питання, на яке я не маю відповіді.

Можливо, десь хтось про це й говорив, але я точно пропустила дану інформацію повз вуха. І це ще раз доводить, що я не типова дівчинка-відмінниця. Цікаві лекції – одне, а витрачати час на псевдоконференції, на яких студенти презентують свої тези, які з чистою совістю скопіювали зі інтернету – це інше. Марна трата часу.