7 глава — Валіза, зелень, капуста та лайм замість лимона

Яринка 

- Так це ж куча зелені¹ потрібна, — чую, як з кабінету боса доноситься голос одного з його заступників, — лимон² чи навіть два, якщо не більше.

- А що капуста³ не підійде? — перебивши, запитав Юрій Семенович.

- Підійде, але ж, ви розумієте, що її чимало потрібно, бо інакше... Ну, ви зрозуміли. Часу так чи інакше обмаль.

 «Це вони, що салат збираються готувати?», — подумки запитую у себе.

- І обов'язково валіза має бути, — почувся голос зятя мого боса.

  Про що вони говорили там далі я вже не слухала. Та й обід оно майже почався. То ж ховаю теку з документами до сейфа й нечутно покидаю своє робоче місце.

  І все ж таки випадково підслухана розмова у кабінеті Юрія Семеновича ніяк не виходила у мене з голови. Ну, гаразд — зелень, капуста й той самий лимон, це ще якось можна зрозуміти. Але яким, скажіть мені, будь ласка, боком, тут валіза? Ну, не у ній же вони збираються врешті-решт готувати салат? Через думки не помічаю, як опиняюся у підземному переході де біля стін, розклавши свій крам старенькі бабусі й не тільки займалися торгівлею. Хтось тут яблука продавав, хтось молоко, або ж сир та масло, а хтось ще щось. Та мій погляд відразу ж виловлює саме те, що потрібно. То ж не роздумуючи підходу до старенької бабусі, що стоїть трохи далі від усіх.

- По чому у вас зелень? — цікавлюся підійшовши до неї.

- Не дорого дитинко, — говорить вона й  тут же називає мені ціну додаючи при цьому, — я б не стояла тут, так дочці з онуками допомогти треба, бо від зятя ніякого толку. Вже оно як місяць сидить без роботи. Слухай, а може ти у мене все забереш? — запитує старенька.

  Пропозиція спокуслива, от тільки... Навряд чи все влізе в один целофановий пакет, а про мою сумочку й взагалі нема що говорити.

- Та ти не хвилюйся, я тобі зараз все упакую, — немов прочитавши мої думки промовила та, — От тільки у мене крім валізи внучки нічого немає такого, — й киває головою у бік, — я тобі її задарма віддам.

- А давайте, — погоджуюся я, тим більше, що вона оно яка гарненька: рожевенька, з єдинорогом та ще й на коліщатках. За одне цікавлюся, — а ви випадково не знаєте у кого тут можна купити лимони?

- Красуне, — чую голос чоловіка, що тільки-но приїхав й почав викладати свій товар, — лимонів на жаль немає, а от лайм можу продати.

  Ну, що ж, краще вже так, ніж взагалі нічого. То ж скупивши все необхідне та спакувавши у валізу, відправилася я з усім цим добром назад на роботу.

  Чим менше залишається до будівлі, тим більше мене охоплює думка, як же зрадіє бос, що я така молодчинка. Ну, а хіба не так? Поки вони там говорили, я купила все необхідне. Ну, майже все.

    Побачивши мене з валізою, охоронець при вході нічого не сказав, тільки здивовано на мене поглянув. То ж я спокійно, без всіляких перешкод добралася до свого робочого місця і, перше, що зробила, дістала з сейфа теку з документами й разом з нею та валізою з усім добром рішуче постукала у двері кабінету свого боса.

- Юрію Семеновичу ви не зайняті? — запитала я перед тим, як увійти до його кабінету.

- Ні, Яринко, можеш заходити. У тебе щось важливе?

- Можна й так сказати. Ось документи, які ви просили, — промовила я, поклавши перед ним на стіл теку.

- Угу, добре. А валіза тобі для чого? — поцікавився Юрій Семенович не зводячи з тої свій погляд.

- Ледь не забула, це вам, — тут же промовила я.

- Мені?! — поглянув здивовано на валізу, а потім на мене.

- Ну, не зовсім вам, — виправила саму себе й продовжила, — Я просто випадково почула про що ви тут розмовляли й вирішила допомогти. 

- Це вже цікаво, — промовив він, — І... Що саме ти почула?

- Я ненавмисно, це якось випадково, — починаю виправдовуватися, бо ще невідомо що про мене подумає. Й треба ж щоб саме у цю мить до кабінету увійшов його зять разом зі своїм братом та Мишком.

- Яринко, ти часом не на Гаваї зібралася? — тут же поцікавився у мене Назар помітивши валізу, — Якщо що, то я готовий зіставити тобі компанію, — підморгнув мені.

 - Так, Назар, — зупинив його бос, — Жарти жартами, а справа у нас досить-таки серйозна й не варто про це забувати.

- Та хіба ж тут забудеш. І все ж таки, — звернувся знову для мене, — для чого тобі валіза?

- Це не мені. Це те, що вам потрібно, — промовила я й поклавши валізу на підлогу та присівши поруч з нею почала її відкривати, — От, дивіться самі, — промовила з гордістю, яка ж я все-таки молодець, — тут є все. Ну, тобто... Майже все.

  Тиша, тільки чути, як набридливо дзижчить муха між жалюзями. Хвилина, п'ять, а всі немов застигли. І тут пролунав сміх: голосно, несподівано, заповнюючи собою кабінет. Всі, хто були у кабінеті незрозуміло чого почали сміятися, наче, як би сказала бабуся, їх хтось поголовно зурочив.

  Я дивилася на них і нічого не могла зрозуміти. Що взагалі тут смішного? Чи може вони ніколи не бачили рожевої валізи з єдинорогом, бо як ще можна це пояснити?

- Не знаю, як ви, а я хочу побачити реакцію Тацюка, коли ми передамо йому цю валізу разом з усім добром, — весело промовив Назар витираючи сльози