5 глава — Бос у СЛР та у реальному житті/Рудоволоса відьма на мою голову — частина 1

5-1 Яринка

Через тиждень потому...

  Коли Василь Михайлович повідомив буквально цими днями, що у мене є можливість влаштуватися на роботу, я неабияк зраділа, як ще ніколи цього не робила за все своє життя. Не вірилося, що нарешті здійсниться моя мрія й у мене буде мій особистий бос. Не з якогось там чергового сучасного любовного роману про владного боса, а самий, що не є справжнісінький.

    І ось стоячи перед шафою я роздумувала, щоб його такого одягнути у свій перший робочий день аби справити незабутнє враження. Вибір хоча й невеликий, бо придбала собі поки лише два костюми «для згодиться», про решту того що придбала не думаю, що варто розповідати. Та й кому, скажіть но мені, будь ласка, цікаво знати, що я придбала декілька комплектів спідньої білизни? Не я перша, так би мовити, хто це робить і звісно ж не остання.

   Врешті-решт зробивши остаточний вибір, я швидко (дякую покійному прадіду за так званий курс «молодого бійця») переодяглася й зробивши на голові невибагливу зачіску та злегка підмалювавшись, дістала коробку зі своїми, нарешті придбаними, туфлями на височенних підборах. Вони, не побоюся цього сказати, полонили моє серденько з тієї самої миті, коли я побачила їх у вітрині й чула їхній благальний шепіт: купи нас, будь ласка, нам тут нудно. От ви, змогли би встояти? Я ж, звісна річ, просто не змогла.

   Та не встигаю вийти з кімнати, як натикаюся на свого, похмурого, завжди чимось незадоволеного, сусіда по квартирі.

- Ти, впевнена, що це слушний варіант? — прискіпливо оглянувши мене з ніг до голови, запитав він.

- Абсолютно, — ну це ж треба, вирішив тут влаштувати мені допит, немов ми якесь подружжя. Та з його характером ні одна дівчина не витримає з ним довго бути.

- Потім не говори, що я тебе не попередив, — промовив Мишко все ще продовжуючи сканувати мене своїм поглядом. 

- Довго чекати доведеться, — відповіла на це я й перекинула через плече сумочку.

- Ну-ну, — почула скептичне з-за своєї спини.

   Як би ж я тоді тільки знала, що на мене чекає. Але зараз мені було зовсім не до того, щоб задумуватися над словами племінника Василя Михайловича. Адже попереду мене чекала моя перша у житті робота та така довгоочікувана зустріч з майбутнім босом.

 «Ну, що босе? Чекай свою незрівнянну та неперевершену секретарку», — подумала я, виходячи нарешті з квартири.

- Пристебнись, — буркнув до мене цей вічно чимось незадоволений ведмідь, як тільки ми сіли з ним у машину.

- Ага, слухаюся та повинуюся, — відповіла, проте пасок безпеки все ж пристигнула. — Нам довго їхати? — вирішила поцікавитися у нього.

- Десь пів години, це якщо без заторів.

- А якщо з ними? — продовжую цікавитися.

- Все залежить від того, які вони, — неохоче відповів Міха.

  То ж зрозумівши, що співрозмовник з нього такий собі, я вирішила за краще почитати у мобільному застосунку книгу. І так зачиталася, що не помітила, як заснула...

   Прокинулася від того, що хтось сильно тряс мене за плече.

- Якого.., — сердито бурчу я від того, що мені перебили такий чудовий, нехай і короткий, сон.

- Такого, — чую у відповідь, — Ми приїхали. Виходь давай швидше, бо мені ще дядька на роботу відвозити.

  Перше, що хочеться зробити — огризнутися й відповісти, що він мені ніхто, щоби тут вказувати. А друге, так це просто продовжувати сидіти й удавати, що не почула. Та думка про роботу, про боса, врешті-решт, змушують мене бути слухняною дівчинкою.

 Підіймаюся сходами й потрапляю у великий просторий хол і відразу ж направляюся до чоловіка, судячи з того, як він одягнений, охоронця. Хоча, в якомусь одному з сучасних романів, я читала, що бос прикидався спеціально охоронцем аби таким чином перевіряти своїх підлеглих, а особливо помічницю, яку йому нав'язала тітка.

- Доброго дня, я на роботу, — говорю йому.

- Тут всі на роботу, — відповів той, ну прямо тобі, як у тій книжці, коли головна героїня прийшла на співбесіду, — Давай говори конкретно, що тобі тут потрібно.

  «От єдине кого не вистачає, для повної картини, так це стерви нареченої головного персонажа», — думаю про себе, говорячи при цьому у відповідь:

- Я взагалі-то.., — от лишенько, а як же там мого боса звати? Це ж треба таке, щоб геть начисто з голови вилетіло.

- Сашко, це до Юрія Семеновича, — чую раптом голос, що доноситься зверху (не з небес, а то ще напридумуєте мені тут всякого) й підіймаю голову. Там, на другому поверсі, спершись на поруччя стояла худорлява дівчина у білій з якимось дивним малюнком футболці та такого ж кольору широких штанах. Але вразило мене не це, а колір її волосся яскраво-блакитного відтінку.

- Угу, добре, зрозумів, — промовив тим часом Сашко і вже потім звернувся до мене, — Проходь, Катя проведе куди слід.

- Дякую, — прохожу повз нього й прокручую у голові знайомство головних героїв з тієї ж книги.

- І після всього того, що ти зробила, я повинен взяти тебе на роботу?! — запитав грізно Карім.

- Якби не протягували до мене свої ла... руки, то мені б не довелося пожертвувати своєю кавою...