4 глава — Рудоволоса відьма у моїй голові та Всі думки тільки про нього

4-1 Мишко

   Давно я не бачив дядька у такому гарному настрої, як сьогодні. Ні, я не хочу сказати, що він весь час чимось незадоволений і все йому не так та не те. Чи, як любить казати мама: і масло не масляне, і сіль не солена. Просто його щось змінило останнім часом, зробило зовсім іншим, не таким, як був раніше.

- Слухай, Мишко, я оце згадав тільки що, — промовив раптом дядько, — брату Назара¹ нібито ж була потрібна секретарка.

- Ну, так. Правда не Олексію, а його тестю, — відповідаю.

- Та яка різниця кому. Тестю, куму, брату, свату, головне, що потрібна, — відказує на це дядько, а я ніяк не можу збагнути на що саме він натякає. Мені, мало того, що його підвезти на роботу, так ще й поїхати та перевірити, як там з організацією вечора одного з наших постійних клієнтів, — А хоча, я з ним сам поговорю.

   Мені то якось все одно, хоче сам, будь ласка.

  «Вона й справді буде міняти шпалери у кімнаті Арса?, — подумки запитую у себе, — Чи залишить все так, як є?».

   Намагаюся перемкнутися думками на роботу й на щось інше, проте чомусь не можу.

- Ні, ти таки й справді немов засватана дівка.

- А? Що? — запитую, бо геть пропустив повз вуха про що там говорив дядько.

- А? Що? — передражнює мене, — Глухих повезли, тебе забули, онде вертаються. А чи ти може давно вуха чистив? Я говорю, що візьмеш завтра вихідний, бо треба буде Яринку по магазинах повозити.

- Тобто, вихідний?

- Можна подумати, що я від тебе вимагаю щось глобальне, — відповів на це дядько.

   От чого мені не вистачало у житті, так це походеньок по магазинах разом із цією рудоволосою відьмою. І це буде не один чи там, приміром, два якихось нещасних магазини. Не знаю, як там хто, а я це добре знаю. Зустрічався якось свого часу з однією, що практично не вилазила з отих всяких бутиків та салонів. До речі, про останнє. Це ж чого доброго Яринка й туди може захотіти. Ну звичайно ж захоче, без всякого там може. Я настільки над цим замислився, що навіть не помітив, як тяжко зітхнув вголос.

   Привізши дядька до нього на роботу, я поспішив на зустріч до одного з ресторанів, що знаходився аж на другому кінці міста. Не знаю чому, проте наш клієнт, про якого я вже згадував, вподобав саме його. Хоча йому й самому добиратися туди не близько. Але, як любить говорити Яків Артемович, за ті гроші, що той нам платить, можна й станцювати кордебалет у рожевих пачках та ще й з небритими ногами. Головне, аби клієнт залишився задоволений та не пішов до когось іншого.

   По дорозі набираю Вадима², який також повинен бути присутнім під час нашої зустрічі та цікавлюся де він саме знаходиться.

- Я вже у дорозі, — відповів він, як тільки підняв слухавку, — Малих забирав з басейну та відвозив додому, бо Аліна зайнята.

- Зрозуміло. Бо я сам тільки що відвіз на роботу дядю Васю та вже їду.

- Як він там до речі? За Арса нічого не питав?

- Та ні. А сам він так, нормально нібито. Ну, все як завжди. Слухай, ти випадково не знаєш, Лєра часом не збирається переходити до нього з філіалу? — чому я це запитав, не знаю.

- Та ніби ні, — відповів Вадим, — Про це краще Аліну розпитати. А хоча... Так ти ж сам можеш з нею, ну тобто, з Лєрою зв'язатися.

- Як би ж то, — відповів я.

- Тю! А що тобі заважає? Номер мобільного у тебе її є, — як ні у чому не бувало продовжував Вадим.

- Я вже намагався їй додзвонитися. Не один раз, — відповідаю, стежачи за дорогою, — І хочеш знати що? Вона мене заблокувала, — говорю не чекаючи від нього відповіді.

  «А вона б також так зробила?», — думаю про себе згадавши про дядькову несподівану гостю.

- Та ну! Не вірю! — вигукує тим часом Вадим, — Ну, гаразд Арса, але щоб тебе... Добре, — промовив він вже більш спокійним голосом, — я поцікавлюся в Аліни, що там і як.

  Так вийшло, що Лєра, про яку я запитав Вадима, була хрещеницею моєї мами, а з моїм двоюрідним братом, ну тобто Арсеном вони навчалися в одному класі. І я вам так скажу, варто було цим двом десь зіткнутися, як відразу ж утворювалася небезпечно вибухова суміш. Згадати хоча б інцидент з машиною часу³. Арс, хоча й ненадовго, тоді сильно на мене образився, адже це я тоді вмовив взяти Лєру. Та і Єгор був проти. Звісно ж експеримент з машиною часу, самі розумієте, не вдався. Та ще й від мами довелося на горіхи отримати. Але то все, як говориться, пройдений етап.

  З Вадимом приїжджаємо майже одночасно та, поки чекаємо на клієнта, обговорюємо з ним деякі деталі, що стосуються роботи.

- Ні, ну от ти скажи мені, — я ледь стримував емоції, — де я візьму посеред літа сніг, це по-перше. А друге, що мене турбує, це ж де знайти таке місце аби його можна було використати для спуску на санках?

- Чув свого часу про один випадок. В якомусь селі, — спокійно промовив Вадим, — де саме, не пам'ятаю, знаю тільки, що там був цукровий завод. Хоча, він начебто й зараз є. Так, от, — продовжив він, —  одній графині, чи ким там вона була, так само як і дочці вашого клієнта заманулося покататися влітку на санях.

- І що? — запитав я, не приховуючи скептицизму, — Хочеш сказати, що вони відправили до небесної канцелярії поштових голубів,  і того ж самого дня пішов сніг?