3 глава — Прощавай вільне життя або Що ти забув у моєму сні?

3-1 Мишко

 - Ну, що ж Яринко, — промовив до дівчини дядько Василь, — від сьогодні ця кімната, — показав на зачинені двері, — у твоєму повному розпорядженні. Облаштовуй її, як тобі зручно. Можеш навіть шпалери змінити.

    Я тут же уявив рожеві шпалери у квіточки та реакцію Арса, коли він повернеться з-за кордону та все це побачить. Не помічаю, як починаю посміхатися. Але ж мій мозок на цьому не зупиняється й підкидує моїй уяві ванну кімнату заставлену  всілякими там баночками, тюбиками та багато чим іншим. А те, що так воно й буде, то тут і до ворожки ходити не треба.

- А знаєте, я згодна переклеїти шпалери по всій квартирі, — несподівано заявляє ця рудоволоса нахаба й дивиться при цьому на мене, — Хочеться чогось такого ніжного, романтичного. У якихось таких світлих тонах. Ну, щось таке рожеве або навіть персикове чи там ще якийсь.

- Я тебе повністю підтримую, — дядько не був схожим на самого себе. Ні, я розумію, що це власне його квартира, а ми з двоюрідним братом тут щось на подобі квартирантів. Але, що мені ніколи не спадало на щось тут переклеїти чи взагалі переставити, що Арсену. А тут... Ну от як це взагалі розуміти? — Мишко, а ти чого це стоїш та ще й очима стелю колупаєш, немов та дівчина піч¹? — запитує несподівано він у мене, — Знайди ключі до кімнати Арсена аби наша гостя врешті-решт змогла відпочити з дороги. А ми з Яринкою поки на кухні посидимо, кави вип'ємо.

 Знаючи, що сперечатися з дядьком, це даремно витрачати  свій власний час, йду до себе в кімнату аби взяти ключі. 

 «І якого вона взагалі приперлася?», — запитую подумки самого себе відмикаючи між тим двері до кімнати двоюрідного брата. З його вимушеним від'їздом за кордон тут нічого не змінилося.

  Колись, коли ми ще малими гостили з Арсом у дядька та й навіть жили на період чи то літніх, чи зимових канікул, ця кімната належала нам обом. З роками все звісно змінилося. У кожного з нас, на відміну від спільних інтересів та захоплень, з'явилися й свої власні. І звісно ж дівчата. Ну а як же без них? Правильно, ніяк. Дядько на той час придбав собі ще одну квартиру, щоправда, однокімнатну, проте у престижному районі та ближче до своєї роботи. То ж було вирішено, що наша стара кімната залишається Арсену, а я перебираюся в ту яка колись належала дядькові.

- Ой, — почув несподівано за своєю спиною, — Це ж Харлей- Девідсон².

  Обертаюся й бачу, як дівчина стоїть перед одним із постерів, що висіли на стіні братової кімнати.

- А це, — продовжила тим часом вона, переключивши свою увагу вже на інший постер, — Порше 550 Спайдер³. Здається, саме така машина, ну чи може подібна, була у Джеймса Діна⁴.

   «Це ж треба, — промовив подумки до самого себе, — ще одна фанатка ретро.».

- Все правильно, — заглянув до кімнати дядько, — саме на такій машині він розбився у тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятому році.

- Так, — відповіла Яринка, — Мені про нього, ну й не тільки, багато розповідала бабуся. 

   Мене не особливо цікавила тема яку обговорювали мій дядько та ця відьма або може бестія. Ні, я звичайно любив машини, проте не до такого фанатизму, як, наприклад Арсен.

   Поки вони там ще про щось між собою говорили, я тим часом переносив дещо з речей Арса до своєї кімнати. Глибоко в душі я сподівався на те, що гостя, яка невідомо де й звідки взялася, надовго тут не затримається. Бо інакше... Та я й сам, не буду брехати у першу чергу самому собі, не знаю, що очікує надалі.

- Міха, — гукає мене раптом дядько Василь і коли я з'являюся, тут же говорить, — я сподіваюся, що хоча б один чистий рушник є. І, ще одне, — продовжує він, — так вийшло, що Яринка нічого не взяла з собою аби переодягнутися.

  Так і хочеться сказати у відповідь: а я тут яким боком? Проте замість цього видавлюю з себе зовсім інше:

- У шафі ще повинно залишитися дещо з речей Арса. Можливо, щось підійде, — говорю, а сам подумки прошу у того вибачення, бо ділитися своїм, Арсен не дуже й то любив, а з незнайомими, так тут і казати немає чого. 

- А я й не подумав про це якось. Старію, напевно — промовив дядько, додавши при цьому, — Ти все-таки подивися чи є хоча б один чистий рушник, ну й там для душу всяке таке необхідне. І може б ти нарешті змінив сорочку?

- Угу, — розвертаюся та знову йду до себе. За сорочку я й забув, якщо чесно. І це зі мною вперше таке. Не інакше, як ця рудоволоса відьма наклала на мене якісь чари.

   «Так, Михайло, — наказую собі подумки, —  негайно взяв себе у руки та припини весь час про неї думати».

   Але ж як тут не думати, коли вона, немов той реп'ях, вчепилася. Та ще й сміх її, ніжний, мелодійний, неначе хтось ненароком зачепив маленькі сріблясті дзвіночки, доноситься з кімнати Арса. А вуста, повні та соковиті, як та стигла вишня та ще й, коли цілуєш то напевне на смак солодкі, як отой мед. А очі та сам погляд чого тільки варті? Ох, потягнуло мене щось на романтику.  Ні, треба перемикнутися на щось інше, чим раніше, тим краще.

   Дістаю у себе з полички два рушники, один великий, а другий по менше, на всяк випадок та разом з ними знову направляюся до кімнати Арсена.

3-2 Яринка

- Ну, що ж Яринко, від сьогодні ця кімната у твоєму повному розпорядженні. Облаштовуй її, як тобі зручно. Можеш навіть шпалери змінити, — говорить мені дядько Василь.