2 глава — Ведмідь-переросток та руда відьма

2-1 Яринка

  От ніколи б не подумала, що у моєму житті станеться щось подібне. І якби не бабуся, я б і не наважилася. Напевне, але це не точно. Але, коли ти читаєш або дивишся фільми, де головна героїня змушена втікати, не важливо від кого, це одне. Зовсім інша річ опинитися самій у подібній ситуації.  Адреналін такий, що мама не горюй. Особливо, коли біжиш і одночасно думаєш, де ж той клятий бос на своїй шикарній іномарці. І не треба мені тут сміятися й казати, що це нереально. Наскільки мені відомо, мріяти ще ніхто не забороняв. А може мені пощастить, от тоді й побачимо, хто ще буде сміятися. 

  Поки я добралася до сусіднього села, а там і до зупинки, звісно ж ні боса, ні його машини мені на очі не попалися. Прикро та нічого не вдієш. Я дівчина вперта, рано чи пізно, а свого таки доб'юся.

   Людей, що мене неабияк порадувало, було на зупинці чоловік десь з троє. Жінка у квітчастій сукні, біля якої сиділа дівчинка-підліток та старенький дідок, що стояв неподалік та смалив самокрутку тримаючи ту між великим та вказівним пальцями. Незабаром під'їхав і автобус. Я, оплативши проїзд, відразу ж сіла на заднє сидіння й втупилася у вікно. Чи гризла мене у цю хвилину моя власна совість? Анітрохи. Я малою не сильно то дозволяла собою командувати, а зараз тим більше не дозволю. Ех! І де ж все-таки той бос? Через які гори, долини, моря та океани добирається він до свого єдиного та ні з ким незрівнянного щастя? Ну, тобто до мене.

  То ж поки автобус їде, виконуючи одночасно функцію транспорту та вібромасажера, бо з нашими дорогами інакше й бути не може, я продовжую дивитися у вікно. По дорозі водій ще декілька разів зупинився аби забрати людей та поїхав далі. А я, хоча й намагалася з цим боротися, задрімала, бо нічне читання та те, що мене змусили встати ні світ ні зоря, все ж таки далося взнаки. Довго я там поспала чи ні, точно не скажу, бо прокинулася від голосу водія:

- Кінцева зупинка, автобус далі не їде.

 «Ну, що Яринко, — подумки говорю самій собі, — вперед на пошуки свого прин... Ой, тобто боса». Закидую на плечі рюкзак та виходжу.

   Як же все-таки добре вирватися на волю! Ні, я зовсім не скаржуся на своє життя, якщо ви раптом подумали. Ну, можливо, трішечки, якусь там манюсіньку краплиночку. А так ні-ні.

  Перше, що я роблю так це купую квиток на електричку (я ще в автобусі подивилася, поки їхала, куди саме мені потрібно його брати та й номер мобільного того чоловіка, про якого бабуся говорила, переписала за одне). 

   Поки є час, дістаю з рюкзака пиріжок та відкривши у додатку книгу занурююся у читання. Головна героїня все менше починає мені подобатися. Ні, ну це ж треба таке утнути! І що з того, що погрожували твоїм рідним? Ні, щоби розповісти головному герою що й до чого, вона бере й викрадає з сейфа важливі документи та передає їх конкуренту. Та якби якась, навіть не знаю, яке тут слово можна підібрати, надумала погрожувати моїй сім'ї... Ох, навіть не знаю, щоби я ото зробила. Розірвала б, напевне, як якусь ганчірку.

   Не знаю, може тому, що будній день був, а може щось інше там, проте людей в електричці було не дуже багато. То ж я змогла собі спокійно зайняти місце біля вікна, а не стовбичити у тамбурі, як це іноді бувало, коли вдавалося вирватися з батьками до Києва. Потім правда довелося поступитися місцем одній старенькій бабусі, літ якій десь так під вісімдесят, якщо не більше було. Але то таке. Заради своєї мрії можна й постояти...

  І ось, пройшло не так багато часу (якихось три, чотири години) і я опинилася у столиці й... Заблукала. А якщо говорити більш конкретно, то пішла не туди, куди було слід. Ну, як пішла? Спочатку ніби йшла правильно, намагаючись при цьому додзвонитися на потрібний мені номер, а тут несподівано на моєму шляху з'явилася перепона...

- Тебе, матуся з татусем перепрошувати не вчили? — не встигла я й пару кроків зробити, як мене тут же схопили за куртку. Стоїть, зиркає на мене, неначе отой бабайка, яким неслухняних дітей лякають та ще й сопе сердито, точнісінько, як бугай нашого місцевого фермера. Хоча він більше на ведмедя схожий, правда чисто вибритого. Ну, тобто такого собі ведмедя-переростка, якщо так звісно можна сказати.

- А ти посеред дороги не стій, яка ота каменюка, що не обійти не об'їхати, — якщо він думав, що я почну трястися від страху немов той нещасний осиновий листочок, то не на ту напав. 

- Я...

- Остання буква в алфавіті. І пусти мене, бо ще куртку порвеш, — заявляю йому не зводячи з нього очей.

- А нічого, що я через тебе облився кавою?! 

- Сам винен, — спокійно реагую на його звинувачення.

- Що?! — він раптово підіймає мене на рівень своїх очей та злегка зтрушує при цьому. І якраз саме у цю мить з мене злітає шапка, яку я спеціально одягла аби приховати своє волосся, а то мало що.

 Якусь хвилину чи то дві, можливо, він, все ще продовжуючи тримати мене у тому ж самому положенні, дякую, що не вниз головою, дивитися на мене, як на якусь чудернацьку тваринку яку побачив вперше у своєму житті. Таке відчуття, що ніколи дівчат не бачив. А потім несподівано відпускає. Ось так, просто. Бере й відпускає.

 «Ненормальний якийсь», — подумки ставлю йому діагноз та йду до найближчої лавки й дістаю мобільний.

- Василь Михайлович? — запитала, коли мені нарешті пощастило додзвонитися, — Я від Оляни Теодосіївни, — говорю, як навчила бабуся.