1 глава — Вперед до нового життя

1-1 Яринка

  Я стою на палубі у довгій червоній сукні й спостерігаю за сходом сонця.  Легкий вітерець грається моїм волоссям, хвилі гойдають яхту, немов мати колиску з немовлям. І тут я обертаюся й бачу, як він іде до мене. Високий, статний, ну прямо тобі зійшов зі сторінок якогось глянцевого журналу. І ось наблизившись до мене та ставши на одне коліно,  дістає з кишені таку омріяну коробочку й...

- Яринко! От халепа мені з цією дівчиною! Кому кажу, прокидайся давай хутко, бо треба йти череду пасти! — це ж треба, голос один в один, як у мами.

  І тут я несподівано помічаю, як повз нашу яхту, задерши догори хвости пропливають корови з телятами. Попереду звісно ж корова Манька баби Теклі.

- Та що ж це за лихо таке на мою голову! — продовжує тим часом він голосом мами, — У мене й так роботи повно, а я тут навколо тебе танцювати повинна, — і як вшкварить гопака, що аж курява почала летіти. Звідки вона взялася на палубі, навіть не питайте...

- Ну нарешті, — промовила мама, як тільки я розплющила очі й сіла на ліжку, підібравши під себе ноги, — наша пані зволили очі відкрити. Знову свої романи всю ніч читала. Давай, приводь себе в порядок та поженеш з бабою череду.

- А що, крім мене у хаті більше немає нікого? — запитую хриплим від сну голосом, — Он Юрка, Тарас чи навіть Мирося з Надійкою.

- Хлопці з батьком по сіно будуть їхати, — відказує мама, — а дівчата оно  смородину з порічками будуть обривати. Давай, бо часу і так обмаль. Там, між іншим, Миколка вчора мені казав, що прийде та допоможе вам з бабою.

   От кого мені не вистачало для повного щастя, так це саме його. Спасу від нього немає, як від отих мух. Ні, на вроду, він так, нічого, проте, як говориться — не мій типаж. А от мама, ну ніяк нахвалитися ним не може. Тільки й чую ледь не кожного дня, що Миколка там те, Миколка там се. Так мало мені його одного, до нас ще й тітка Василина, його мати, зачастила останнім часом

- А він нам там для чого? — намотую на праву ногу онучу¹, бо так ще покійний прадід привчив, засовую її у кирзовий чобіт. Потім повторюю ту ж саму процедуру з лівою ногою.

- Так, не видумуй. Я  вам там у сінях² лишила  на лаві кошик з їжею, то не забудь його взяти. І ряднину під драбиною захвати, тільки не ту, там де ночви³, а ту, що зліва. Так, ніби все сказала. А, ледь не забула. Пильнуй, щоби корови у люцерну не полізли.

- Угу, — відповідаю на все це й кладу до рюкзака павербанк з мобілкою. Хоча, якщо з нами ще й Микола буде, то почитати навряд чи вдасться. А я ж на такому цікавому зупинилася! Там такий сюжет, що просто... Єдине, що бісить, так це головна героїня. І чого їй не вистачає, не розумію. Головний герой заради неї навіть зі своєю нареченою порвав. Ба, він навіть з рідними посварився, а вона все одно носом крутить.

 Складаю між тим ряднину та кладу її поверх кошика й виходжу на двір. Навколо ще майже темінь, хоча потроху починає розвиднюватися.

- Що, мамка таки розбудила? — запитує баба Оляна, коли я підхожу до неї й ставлю поруч на лаві кошик.

- Сама бачиш.

- Ну, от що за людина, — похитала вона головою, — Казала ж їй, що ми й з Миколою вдвох впораємося. Ну, нічого Яринко, все буде добре. Якщо вже тебе розбудили, то якраз допоможеш нарвати мені цілющих трав. Зранку воно якраз саме те, що треба.

 Бабусю, навіть не знаю чому, проте всі у селі вважають відьмою. Може через те, що вона у травах добре розбирається та й людям інколи допомагає, якщо хтось попросить, а можливо, що наша хата стоїть з самого краю та ще майже біля самого лісу.

- О, поглянь оно, — промовила раптом вона до мене, — оно якраз Голопузенко чимчикує. А вдягнувся ж то, як, матінко ж ти моя рідна! Це він Яринко, напевно, перед коровами покрасуватися вирішив. Не здивуюся якщо й цього разу вилив на себе відро отого свого смердючого одеколону, — хитро примруживши очі, вона продовжила, — нічого, все буде добре.

- Доброго ранку, — поздоровався підійшовши до нас з бабусею Микола. Щодо відра одеколону, вона явно не помилилася, бо я аж ледь не очманіла, коли він опинився поруч.

- І тобі того ж, — відповіла бабуся, — То, що? Знайшли ви ту свою чорну курку чи ні? — поцікавилася вона у нього.

- Ага. Тільки не саму, а з курчатами. Вона виявляється весь цей час ховалася у рову, що вище городу. Це я, між іншим, знайшов її, — відповів той, поглянувши при цьому не на бабусю, а на мене, неначе чекав, що я зараз кинуся йому на шию й закричу на всю вулицю, що він мій герой. І взагалі, як я могла його весь цей час ігнорувати. Ага, зараз. Оно дивіться, то не я там часом побігла?

- Ну, от бачиш, — промовила на те бабуся, — Я ж Василині так і сказала, щоби її десь поруч пошукали. Ну, що, бери Миколо оно кошика, а Яринка мого клунка возьме та й  помаленьку пошкандибаємо до Чортової гори.

- Але ж, — почав було він та бабуся так на нього поглянула, що він ледь язика не проковтнув. Ну, а може то мені лише здалося. 

- Яринко, а ти у неділю до клуба підеш? — поцікавився Микола й не дочекавшись від мене відповіді, продовжив, — Я можу за тобою зайти то разом і підемо.

- У мене часу на це немає, — відказую йому. Насправді ж мені зовсім не хочеться туди йти та ще з ним.

- Так я з тіткою Килиною можу домовитися аби ...