П’ю свій скотч та не знайомлюся

— Налийте скотчу, будь ласка, — знеможено заявляю посеред сумнівного приготельного бару. — А, і ще дайте мені пістолет!

— Пістолетів, на жаль, не маємо. Але скотч спробуємо відшукати. 

— Ну, хоча б так. 

Хитра зморена посмішка нарешті проступає моїм обличчям. Я задовбалася. Після останніх подій мої губи вигинаються хіба в протилежний бік, утворюючи викривлену некрасиву лінію, яка зовсім не нагадує щось схоже на вуста. Це скоріше жахливо викручена гримаса напів живої істоти, а не людини, яка задоволена своїм життям. Бо я зовсім не задоволена, зокрема через інциденти, які не виходять з буденності. Якими я перенаситилася по саме довбане горло. 

Як стало зрозуміло раніше, я перебуваю в складному турбулентному періоді свого шлюбу. Я та, яка постійно свариться, наводить аргументи, суперечить з партнером, намагаючись довести річ, яка йому недосяжна. Річ, яка підвладна лише людині, яка розуміє мене, розуміє що таке моя творчість і що вона для мене означає. А не порівнює її з будь-чим іншим. 

Господи, та я не знаю як довести Філіпу, що воля для творчих – це як повітря для астронавтів. Вони знаходяться у неймовірному космічному середовищі, але потребують повітря, щоб жити. А я, письменниця, знаходжусь у своєму творчому середовищі і потребую волі, щоб жити. Це важливо. Без цього ніяк. Без волі – я задихаюсь. Без творчості – я не живу. А мій чоловік сумлінно придушує, замикає мене в срібній клітці, не дозволяючи висунути і дзьоба звідти. Так, мого довгого дзьоба, який шукає визнання та натхнення. 

— Ваш скотч, прекрасна леді, — склянка з напоєм з'являється переді мною за рекордні тридцять секунд очікування. — Насолоджуйтеся. 

— Дякую вам, прекрасний бармене, — натягнуто посміхаюсь йому у відповідь. 

— Я не залицяюсь, якщо ви раптом так подумали, — відразу кидає чоловік по той бік стійки. — Ви просто сумна і я хочу, щоб ви розважилися. 

Cинці під очима таки видають мій справжній стан. Тональник не допоміг. 

— А я би і не прийняла ваших залицянь, тому все добре, — ще одна вимушена посмішка з’являється на мені. — Дякую за напій. 

Та я зазвичай така ж, як той бармен. Не терплю, коли хтось поруч сумує, хоча сама полюбляю меланхолію. Я досить емпатична, коли зосереджена на інших, на їхніх історіях, а не на своїх нещасних проблемах. 

Чергова беззмістовна сварка з чоловіком вибила всю землю під моїми ногами. Я зараз би мала думати про презентацію своєї книги, про зустрічі з постійними читачами, про наступний рукопис, який ніяк не можу розпочати. А голова забита його докорами: “Тебе цікавлять тільки твої книги!”, “Ти не здатна любити нікого і нічого, окрім клавіатури ноутбука”, “Досить писати свою маячню, займись серйознішими справами”. 

Знайомтеся, моя маячня – це любовні романи. Історії, які приходять нізвідки і вибігають на чисті аркуші книг. Я зовсім не контролюю потік творчості, але миті без неї мене вбивають. І мій чоловік цього не розуміє. 

Філіп досить прагматична людина, якого цікавлять точні цифри, статистичні дані та продажі  у відсотках. Нічого окрім цього не є для нього правдою. Зокрема, моє письменництво, яке він благословляє під словом “маячня”. 

Але моя “маячня” приносить гроші та задоволення, а ще самоповагу. Я пишу щасливі історії, які заохочують людей кохати, віддаватися почуттям, шукати ту саму людину, з якою проживеш до останніх днів. А виходить, що зараз я сама потерпаю у лайні власних стосунків.
Мій шлюб потроху руйнується і я добренько прикладаю до цього руку.

Три роки. Ми з Філіпом одружені всього три роки, а вже рухаємося до статистики Фредеріка Бегбедера “Кохання живе три роки”. Ця істина не йде з моєї голови. І понад усе я прагну пережити даний відрізок часу, щоб довести, що автор помилявся і в моєму випадку. 

Я безсумнівно люблю чоловіка, з яким одружилася. І він мене теж, я вірю в це. Наше кохання не проживе всього три роки, воно проживе вічно. 

— Вітаю! Можу я з вами познайомитися? 

Ну, це вже говорить точно не бармен. Той ввічливий чоловік плентається далеко від мене, наливаючи напої іншим відвідувачам, а не пильнує дивну письменницю з розкуйовдженим коротким волоссям і, тим паче, не прагне з нею познайомитися. Але грубий низький голос насувається в мій бік, я відчуваю це своєю чутливою потилицею.
 

Вкотре за вечір я роблю пожадливий ковток скотчу, хоча розумію, що перед презентацією краще не пити. Але п’ю, бо я гівняному стані. Я розбита і намагаюся склеїти себе градусами алкоголю. І мені потрібен тільки скотч. Жодних інших голосів. 

— Я не знайомлюсь. 

І навіть не дивлюся на того, хто щойно до мене заговорив. Хоча той голос достатньо низький, владний – істинний баритон. Його звук манить глянути на першоджерело, але я завзято п’ю свій скотч. І збираюся замовити ще. 

— Мене звуть…

— Хочеш чесно? — перебиваю чоловіка, який нависає біля стійки ліворуч від мене й заглядається на гострі риси мого обличчя. — Я одружена, — стрімко показую йому свою руку, на якій ношу обручку, і нарешті повертаю голову до того баритону. — І я поважаю свій вибір. Ніколи не зраджу йому. Вважаю, що це низько знайомитися з іншими, коли ти у справжніх коханих стосунках. Ясно?