Частина 1. Я їздила, їжджу та їздитиму далі

Від присмаку скандалу мій язик вкривається пекучими плямами. Я затискаю його між зубами та остужую.
Та свербіти від надлишку слів він не перестає. 

— Скажи, ти хочеш перед моєю поїздкою посваритися? — майже врівноважено питаю, поки в дзеркалі наводжу губи рожевим блиском. — Чи абсолютно знести мені дах? 

Зібрана валіза стоїть у коридорі, начищені до блиску босоніжки поряд з нею. Залишається привести до ладу обличчя та вкласти неслухняне волосся перед коротким робочим відрядженням.
Проте той клятий язик, на якого наступила лапа мого партнера, не здатен заспокоїти їді. Випльовує та випльовує її у кожну срану відповідь. 

Мій чоловік важко дивиться на мене з-за одвірка, спершись об дерево та заклавши руки собі під груди, аби видаватися ще більш напруженим, ніж він є насправді. Ми вкотре з них ходимо по колу дурної беззмістовної суперечки.

— Ні, Адо, — здавлено озивається його голос. —  Я не хочу, щоб ти кудись їхала. Ми з тобою сотні разів про це говорили.
— І сотні разів я казала, що твої заперечення нічого не змінять – я їздила, їжджу та їздитиму далі. Так само як писала, пишу та писатиму далі.
— Ну звісно, трясця. Моє “ні” нічого не значить для тебе? 

Ну от знову.
Філіп знову заводить ту саму пісню.
Я скаженію від неї з кожним днем все сильніше. 

— Досить ставити претензії щодо моєї роботи,  — я випадково кидаю свій блиск на підлогу, точніше, він вилітає з моїх рук. Втретє виходжу за контур губ через тремор кінцівок. — Я втомилася від твоїх докорів.
— Це не робота, Адо, — гарчить мій партнер. — Робота у мене. Я працюю з людьми, продаю послуги, виділяю на це конкретний таймінг. А те, чим займаєшся ти – це марнування дорогоцінного часу!
— Я продаю свої книги, Філіпе! Так само маю з цього гроші і, до того ж, якесь визнання, — на одному подиху гучно виходить з мене. — Люди визнають мене, чуєш? Хоча власний чоловік призирає!
— Скільки б ми про це не сперечалися, ти городиш своє.

Так, і я буду городити своє, поки ти не зрозумієш.

— Я городжу те, що бачу та те, що відчуваю! — мій тон спалахує на цілих пів октави. Дрижаче горло гомонить гарматами аж у мізках. А руки гарячково поправляють досі розтріпану зачіску. 

Я збентежено видихаю зайве повітря з легень. 

— А я ненавиджу те, чим ти займаєшся. Це займає весь твій час, всі думки, навіть бажання. Ти бажаєш видаватися в друкарнях, а не віддаватися шлюбу. А це хріново, Адо. Хріново для наших стосунків, бо я ж досі кохаю тебе. Тебе, а твоє хобі!
— Роботу, мою роботу, Філіпе! — барабанні перетинки ледь не лопають від мого внутрішнього крику та розпачу. Я чую лише як він знецінює те, чим я займаюся. — І це одне й те саме, що я. Письменництво – це я. Мої книги – це я. Хіба так важко зрозуміти та прийняти?
— Немає чого розуміти.

Отже немає.
На якийсь час ми зупиняємося, щоб відсапатися під суперечки. Все моє тіло ниє від глобального негативу, який Філіп сіє перед поїздкою на презентацію мого нового роману у Тернополі. Я виснажена ще й не сівши в автобус.
Мені погано, живіт крутить, щось схоже на місячні. Або ж це просто в мені бурліє вся багряна кров. 

Кілька хвилин тиші заспокоюють пульс та вгамовують шум в голові. Я готова продовжувати, аби ж тільки притримати його невдоволення. Мені потрібен мир, і я показую це своїм майже врівноваженим виглядом. 

— Пропоную заспокоїтися.
— Адо, — Філіп пекуче протягує моє ім’я. — Мені потрібна дружина, а не друкарська машинка, зрозумій, — і судомно проціджує це. Руками він проводить по обличчю та втуплюється болотяними очима в землю. — Я втомився від твоїх презентацій, сотень книг та мільйонів букв. Ти не готуєш, поки редагуєш, ти не проводиш зі мною час, бо набираєш текст. Ти – суцільна тінь у нашому домі. Тінь, яка складається зі свого нікчемного заняття.

Ох.
Я пориваюся з місця та направляюся до дверей, де холодно стовбичить він. Наштовхуюся на його озвіріле обличчя та тверду статуру.

— Відійди, прошу, — спазматично виходять з мене, поки мої сумні очі відчайдушно змагаються за перемогу. — Я все одно поїду. Мене не зупинять твої слова. Це моя робота.
— Господи, сонце…
— Без клятих заперечень! Чуєш? — Господи, я зриваюся. Моє горло першить болем від неочікуваного крику.
— Не чую.
— Чорт… — я судомно уриваюся на пів слові. Знаю, що якщо не змовчу, цій дискусії тривати вічно. А часу у мене зовсім мало. Я сяду в той автобус, що б не говорив мій чоловік. — Краще викличу собі таксі.
— Ні. 

Та що ж таке?

— Трясця, так, — я хапаюсь за свою валізу, геть не розуміючи що робити далі. В одній з рук висить телефон, який вантажить застосунок для таксі. — Поговоримо, коли я повернуся.
— Ні.
— Мене вже бісить це слово, Філіпе.
— А мене бісиш ти! — підвищує децибели голову він. — І твоя беззмістовна фігня! 

Я зболено закриваю свої опухлі очі, на які вчергове за сьогодні находять гіркі сльози. Ага, ми сперечаємося вже не першу годину і всі слова рухаються в тому ж напрямку.
Я дихаю повільно, ротом випускаю змарніле повітря, а повіками тріпочу, як після наркозу. Так, мені потрібен був найкращий наркоз, від якого я надовго заснула б, щоб більше не чути смердючого лайна.

— Ми поговоримо, коли я повернуся, добре? За два дні, — спокійно вимовляю у своєму нестабільному стані. Не хочу все ускладнити дужче. — Я кохаю тебе, пам’ятаєш?
— Ні, це я кохаю тебе, — гнівно суперечить Філіп. — А ти залежна від письма.
— І від тебе, — додаю, коли з правого ока крапає гігантська сльоза. В мене немає сил опиратися, але і здаватися я не буду.
— Ні, Адо. Ти навіть не усвідомлюєш, що від мене ти втікаєш в свої уявні світи. 3 роки шлюбу коту під хвіст.