Епілог. Коли впала перша сакура.

Минали століття.
Легенда про лисицю з дев’ятьма хвостами — Хінако Са́ю — перетворилася на пісню, яку співали старі й діти біля вогню. Її ім’я стало шепотом у вітрі, а її обличчя — сяйвом серед цвіту сакури.

Ніхто вже не пам’ятав, коли саме вона жила. Але всі знали, що коли зима зустрічається з весною, і серед снігу розцвітає рожеве дерево — це вона повертається. Не тілом, не голосом, а теплом, що торкається душі.

Одного разу, серед тихого вечора, коли повітря пахло холодом і пелюстками, маленька дівчинка стояла біля Кожнастарої сакури. Вона дивилася на небо, де кружляли рожеві пелюстки, що світилося у вечірньому сяйві, наче світло неба торкалося землі.

— Мамо, — прошепотіла вона, — чому це дерево цвіте навіть узимку?

Жінка, що стояла поруч, усміхнулася.

— Бо це дерево пам’ятає, що в ньому живе любов.

Дівчинка простягнула руку, і пелюстка впала просто в її долоню. Тепла, м’яка та жива. І в ту мить вона почула тихий шепіт — ніби сам вітер заговорив:

“Кожна пелюстка — це спогад про кіцуне, що любила світ сильніше, ніж себе.”

Дівчинка завмерла. Їй здалося, що десь поруч промайнула тінь — легка, срібна, з хвостами, що мерехтіли, немов зорі. Вона не злякалася. Навпаки, усміхнулася, відчуваючи тепло в грудях — те саме тепло, яке колись наповнювало світ.

Пелюстка розтанула в її долоні, залишивши іскру світла. Маленька іскра зникла під шкірою — і в її очах на мить спалахнув відблиск вогню, знайомий і древній. Жінка, не помічаючи того, легенько погладила доньку по волоссю.

— Ходімо, вже вечоріє.

А дівчинка ще раз глянула на сакуру. Їй здалося, що між гілками промайнув лагідний погляд — очі, що бачили світанки і пожежі, народження й кінець світу. І вона відчула, як у серці зароджується щось нове, тепле й могутнє. Вона ще не знала, що саме цього вечора у світі народилася нова душа кіцуне — перша донька Хінако Саї.