Розділ 8. Коли цвіте сакура в снігу.

Сніг падав тихо, наче боявся порушити тишу цієї гори. Кожна сніжинка опускалася повільно, мерехтіла на вітрі, танцювала — і, здавалось, у цьому танці було щось знайоме.

Минуло багато років відтоді, як дух Хінако зник зі світу. Люди вже майже забули її ім’я. У храмах перестали приносити їй жертви, легенди злилися з іншими — і лише старі жерці, які ще пам’ятали співи про дев’ятихвосту лисицю, іноді шепотіли її історію під час зимових ночей, коли місяць стояв над горами, а світло вогню віддзеркалювалось у чаші з саке.

Та одного ранку, коли над долиною лежав густий туман, до тієї самої гори, де колись стояв храм, рушила невелика процесія. На чолі йшов старий монах — його кроки були повільними, але впевненими. Він тримав у руках тонку свічку, полум’я якої не гасло навіть під поривами холодного вітру. За ним — кілька дітей і кілька жінокз чоловіками, загорнутих у вовняні плащі, що нагадували снігові покривала. Їхні сліди губилися в заметах, а вітер стирали дорогу за ними, наче світ сам не хотів, щоб вони знайшли шлях до минулого.

— Сенсей, а навіщо ми йдемо сюди? — запитав хлопчик із дерев’яним талісманом у руці.

— Бо є речі, які не забуваються, — відповів монах, не обертаючись. Його голос був тихим, але мав у собі силу молитви. — Є історії, які треба почути не в словах, а в тиші.

Вони піднялися вище. Сніг глибшав, небо темнішало. У повітрі з’явився запах старого диму — залишки колишнього вогню, що, здавалось, досі горів десь у глибині землі. І тоді, коли всі вже майже втратили надію побачити щось, крім крижаних схилів, туман розступився. Перед ними стояло дерево — це була Сакура.

Її гілки тягнулися вгору, вкриті рожевими квітами, що світилися серед снігу, немов зорі серед ночі. Сніжинки падали на пелюстки, але не танули. І навпаки — пелюстки здавалися теплими, живими, немов дихали.

— Як… — прошепотіла одна з жінок. — Як вона може цвісти взимку?

Діти дивилися з широко розкритими очима. Дехто стискав руки, дехто сміявся, хтось заплакав — бо це було надто гарно, надто нереально.

— Це диво, — сказав один із чоловіків.

— Знак богів, — додала інша жінка.

Та старий монах лише посміхнувся і тихо промовив:

— Ні. Це не диво. Це любов, що не зникає.

Він підійшов до дерева й поставив біля коріння свічку. Полум’я здригнулося, і на мить здалося, що воно ось-ось згасне від подиху вітру. Але замість цього, полум’я спалахнуло — м’яким рожевим сяйвом, таким самим, як квіти на гілках. Діти притихли. У цьому сяйві було щось схоже на дихання — лагідне, знайоме, сповнене теплом.

— Сенсей, — прошепотів хлопчик, — а хто посадив це дерево?

Старий провів пальцями по корі, в якій ще відчувалася слабка пульсація енергії.

— Не людина, — сказав він. — І не бог. Це дерево виросло з пам’яті. Там, де серце торкнулося вічності.

Він сів навпроти дерева, закрив очі й заговорив. Голос його звучав, не тільки як молитва, але й як казка, що знову оживала на морозному повітрі.

— Колись, дуже давно, світ стояв на межі. Вогонь і темрява билися за владу, а люди втратили надію. Тоді з’явилася вона — дух лисиці, Хінако, народжена світлом і тінню водночас. Вона мала дев’ять хвостів, і кожен з них був даром стихій — вогню, води, землі, повітря, тіні, світла, часу, мрій і любові. Вона жила серед людей, лікувала, охороняла, іноді сміялася з ними біля вогнища. Але коли темрява прийшла, вона стала тим, хто стоїть між двома світами. Один за одним її хвости згорали, віддаючи силу світові. І коли залишився лише останній, вона не вагалася. Вогонь її любові перетворився на світло, яке розсіяло морок. З того світла народилася сакура.

Він замовк. Навколо стояла тиша — така, в якій чути, як сніг падає на землю.

— Вона… — почав один із дітей. — Вона ж тепер серед нас?

Монах відкрив очі й подивився на рожеве сяйво.

— Вона завжди тут. Коли ви смієтеся, коли тримаєте один одного за руки, коли прощаєте — це її дотик.

Дівчинка, що стояла поруч, дістала з рукава маленький дзвіночок. Він був срібний, трохи потемнілий від часу.

— Це був мамин талісман, — сказала вона. — Вона казала, що цей дзвін приносить добрі сни.

Монах кивнув.

— Повісь його на гілку. Хай її душа чує, що ми пам’ятаємо.

Дівчинка піднялася навшпиньки і прив’язала дзвіночок до однієї з нижніх гілок. Він задзвенів тихо, немов у відповідь.

Поступово всі діти дістали щось своє — стрічку, камінчик, уламок старої маски, квітку з тканини. Вони клали свої дари біля дерева, і кожен предмет світився у відблисках рожевого полум’я.

І тоді, коли все було готово, один хлопчик несміливо сказав:

— Може… ми складемо пісню? Як колись.

— Яку? — спитав хтось.

— Про неї. Про Хінако.

І вони почали співати. Спершу несміливо, з паузами, з тихими словами, що плуталися. Але потім голоси злилися, набули сили.
Пісня текла, як струмок у горах, як подих ранку.

"Вона була світлом, що не згасло.
Вона була тінню, що не зрадила.
Вона — подих між снігом і весною.
Вона — любов, що не вмирає."

Пелюстки дерева здригнулися. На мить вітер піднявся, і сніг закружляв навколо них, змішуючись із рожевим пилом квітів. Було відчуття, ніби саме небо співає разом із ними.

Після того, як останні слова пісні стихли, монах підвів очі до рожевого сяйва сакури. Йому здалося, що в його світлі промайнуло щось більше — не лише пам’ять про Хінако, а й початок нової історії. У його очах блищали сльози, але в них було спокійне щастя. Він прошепотів:

— Вона чує.

У ту ж мить одна пелюстка відділилася від гілки й упала йому на долоню. Вона світилася теплом. Монах стис її, і світло розчинилося в його пальцях.

— Це її усмішка, вона ще не залишила цей світ, — тихо промовив він. — Іскра її душі продовжує жити… у тих, хто прийде після нас.

Діти замовкли, але відчули легкий подих вітру, немов він шепотів: «Слухайте уважно…». І серед гілок рожевої сакури з’явилися м’які мерехтливі світла, що повільно опускалися на землю. Вони не зникали, а залишалися, пробуджуючи життя у маленьких істотах, яких ніхто ще не бачив.