Частина ІІІ. Полум’я й Тиша. Розділ 7. Тиша після вогню.

Тиша. Вона лежить над світом, як сніг, що ніколи не тане. Колись тут горів вогонь — чистий, теплий, дикий. Колись у цих горах звучав сміх, шелест сакури, і дівчина з очима, в яких світилися зорі, ступала поміж світами. Тепер лише холодний вітер шепоче її ім’я, і навіть він не певен, чи правильно його пам’ятає. Минуло сотні років. Світ забув, як пахне полум’я, що любить.

У долині біля підніжжя гір стояло село. Маленьке, загублене серед снігів, з дахами, обліпленими білими ковдрами. Вечорами дим здіймався з печей, а старці сиділи біля вогню, розповідаючи дітям історії. Вони згадували про давні часи, коли духи жили поруч із людьми, коли кожне дерево мало голос, а кожна зірка — серце.

— Колись, — казав найстарший із них, дід на ім’я Кенджі, — над нашими горами ходила Лисиця з очима ночі. Вона була світлом і вогнем. Її серце горіло любов’ю, а коли світ захитався, вона пожертвувала собою, аби його врятувати.

Малі слухали з широко відкритими очима.

— А вона була богинею? — питала дівчинка Міцу, що сиділа ближче до вогню.

— Ні, — відповідав старий. — Вона була кимось більшим за богиню. Вона була душею самого життя.

Діти завжди засинали, не дослухавши кінця, а старці мовчки дивилися у полум’я, у якому, здавалося, час від часу спалахували відблиски лисих очей. Та нові покоління вже не вірили в казки. Вогонь став для них просто теплом, а не духом. Ліс — лише деревиною. Люди почали будувати міста з каменю й заліза, і легенди розсипалися, як попіл від старої жертви.

Однієї ночі, коли над світом стояла біла повня, серед засніженого поля спалахнув рожевий вогник. Він був малий — як подих, як спомин. Але він дихав. І з того вогню вийшла істота — крихітна лисиця з одним хвостиком, що світився, мов пелюстка сакури.

Вона тремтіла, стоячи серед снігу. Не знала, хто вона. Не знала, чому народилася. Лише пам’ятала тепло — глибоке, мов серце, що колись билося у темряві. Її звали Сора — ім’я, що з’явилося в її думках саме, як спогад із іншого життя.

Вона ходила між деревами, відчуваючи тіні старих енергій. У кожному подиху вітру чулося відлуння старої пісні — тієї, що колись співала Хінако. Пісня вогню, що вчився любити. І не лише вона. У різних куточках світу, серед попелу, у серцях людей, що мріяли, прокидалися інші — маленькі лисиці, духи, світлячки полум’я. Вони народжувалися там, де ще жила пам’ять про неї.

Кенджі помер, як і всі старці. Та перед смертю він залишив на дерев’яній дощечці слова:

«Коли цвіте сакура у снігу — це сльози тієї, що віддала хвіст за наш світ.
Бережіть її пам’ять. Бо як забудете — згасне полум’я в серцях».

Його запис довго лежав під попелом часу. Село зруйнував шторм, потім — війна. Люди втратили все. І все ж, серед руїн, маленька дівчинка знайшла ту дощечку. Її звали Міцу — вже інша, не та з історій старця, але з тими ж очима.

Вона тримала її біля серця, коли втікала від вогню, що спалював її дім. І десь на краю поля вона побачила лисицю. Маленьку, рожеву, з сяючим хвостом. Вона стояла серед заметів і дивилася прямо на неї.

— Не бійся, — прошепотіла дівчинка, — я пам’ятаю твою історію.

Лисиця підійшла ближче. Її очі світилися тим самим світлом, що колись гріло Хінако. Вогонь у грудях дівчинки відгукнувся — і сніг навколо розтанув.

Минуло ще багато зим. Міцу виросла. Вона стала жрицею маленького храму, що стояв серед гір. Щодня вона запалювала свічку біля сакури, що цвіла навіть у мороз. Люди приходили подивитися на диво, лишали молитви, а Міцу шепотіла старі слова:

— Хто ти, духу? Чому не згасло твоє світло?

І одного разу, коли вона співала пісню, яку почула колись у снах, полум’я свічки здригнулося — і в повітрі з’явився образ.

Жіноча постать із довгим волоссям, що сяяло сріблом. Очі — дві безодні ночі, в яких горіло тепло. Хвости — дев’ять вогнів.

Голос Хінако був м’який та ніжний:

— Ти зберегла пам’ять. Ти — іскра мого серця.

Міцу впала на коліна, сльози котилися по її щоках.

— Ти… справді існуєш?

— Я існую там, де є любов, — відповіла Хінако. — Коли світ забуває мене, я сплю. Коли хтось згадує — прокидаюся. Так я живу між полум’ям і тишею.

Її фігура повільно розтанула, залишивши лише рожевий вогник у руках Міцу.

Того року по всій країні почали з’являтися нові духи. Маленькі вогники, що охороняли дітей, зцілювали поранених, запалювали вогнища у зимових хатинах. Люди називали їх кіцуне нового світу.

Вони були різні. Дехто народжувався з полум’я свічки, інші — зі снів, а деякі — зі сліз тих, хто все ще молився сакурі в снігу. У кожного з них жила частинка тієї, що принесла жертву. Коли вони дивилися в небо, то бачили не зорі, а відблиски її душі.

Одного вечора Міцу знову вийшла до сакури. Сніг падав тихо, як завжди. Але цього разу пелюстки рожевіли в світлі місяця. Вона посміхнулася.

— Ти знову тут, Хінако, — прошепотіла.

І вітром, у далекому шелесті гілок, пролунала відповідь:

— Завжди.

Вона знала, що навіть коли світ забуде знову, навіть коли не залишиться ні храмів, ні імен — полум’я житиме. Бо там, де є пам’ять, є життя. І тиша після вогню — не кінець. Це просто дихання вічності.