Розділ 6. Квітка спокути.

Світ стишився. Навіть вітер, що завжди грався у її волоссі, тепер мовчав, ніби боявся торкнутися того, що мало статися. Небо було важке, сіре, і лише рожевий відблиск далекого вогню нагадував, що ще вчора тут палало життя.

Хінако стояла на пагорбі, де колись цвіла сакура.
Тепер від неї залишився тільки обвуглений стовбур.
Сніг повільно падав, вкриваючи землю, і кожна сніжинка танула, торкаючись її теплої шкіри.

— Усе спалено… — тихо прошепотіла вона. — І все через мене.

Поруч стояв Акіро. Він був поранений, його рука перебинтована, а в очах — сум, що не мав меж.

— Не через тебе. Темрява вже була тут. Ти просто стала тим, через кого вона проявилася.

— І все ж це я дозволила їй увійти.

Вона дивилась на свої долоні, і полум’я, що раніше було яскравим, тепер згасало, залишаючи тьмяний дим.

Тієї ночі Мороґай повернувся. Він з’явився з м’якого мороку, ніби витканий із тіні та диму, і його голос був солодкий, як мед, що приховує отруту.

— Ти боїшся втратити його, так? — прошепотів він, обходячи її по колу. — Бо серце твоє слабке. Любов зробила тебе смертною.

— Я не боюся, — відповіла вона твердо, хоча в її голосі тремтіло щось інше — розпач. — Я лише не хочу, щоб світ палав через мене.

— Тоді віддай мені свій вогонь. Відпусти силу. Відпусти біль.

Вона підняла погляд. Її дев’ять хвостів мерехтіли слабким світлом.

— Якщо я віддам його, що залишиться від мене?
— Міф, — усміхнувся він. — І красива легенда. Люди любитимуть тебе більше мертвої, ніж живої.

Після його слів тиша впала важкою завісою. Вона відчула, як щось усередині неї починає кришитися.
Кожен подих був болем — але не фізичним, а глибшим: болем душі, що готується розірвати себе навпіл.

Хінако знала: щоб зупинити Мороґая, потрібно запечатати розлом між стихіями. Для цього потрібна жертва — частина її самої.

Вона стояла біля сакури, торкаючись її холодного стовбура.

— Колись я народилась під твоїми пелюстками, — сказала вона. — Тепер я хочу, щоб ти стала свідком мого кінця.

Акіро наблизився, схопив її за руку.

— Ні! Є інший шлях!

— Є лише гармонія або кінець. І я вибрала гармонію.

— Хінако, ти не маєш цього робити.

Вона посміхнулась, ніжно, як весняне світло.

— Акіро, коли я врятувала тебе, я вперше зрозуміла, що таке бути живою. Але тепер я розумію — бути живою не завжди означає залишитися.

Її хвости засяяли — усі дев’ять одразу. Один із них почав розгоратись сильніше за інші, золотим вогнем, що перетворював повітря на сяйво. Один за одним її хвости згорали, віддаючи силу світові. І коли залишився лише останній, вона не вагалася. 

— Що ти робиш?! — крикнув Акіро.

— Віддаю частину своєї душі, щоб світ міг продовжити дихати.

— Але ти зникнеш!

— Ні. Я стану квіткою. І коли вона розквітне в снігу — ти знатимеш, що я все ще поруч.

Полум’я навколо неї здійнялось до неба. Мороґай відступив, закриваючи очі долонею — навіть темрява не могла дивитись на це світло. Вогонь обіймав її хвіст, і Хінако відчула, як частина її сутності повільно відділяється. Біль був чистим, як лезо. Але в тому болі було і щось дивно прекрасне — свобода.

Вогонь поступово збирався в одній точці — і там, де він торкався землі, проростав пагінець. Тонкий, крихкий, з рожевими пелюстками, які розкривались просто серед снігу.

— Це… — прошепотів Акіро.

— Моя спокута, — відповіла Хінако, ледве тримаючись на ногах, а вогняне волосся стало срібним. — Квітка, що пам’ятає і про полум’я, і про холод.

Вона простягла руку, торкнулася пелюстки — і її очі засвітились останнім сяйвом.

— Тепер, коли вона цвістиме серед зими, люди знатимуть, що навіть у холоді є тепло. І що любов — це не кінець, а шлях додому.

Акіро впав на коліна, обійняв її, але в його руках уже залишався лише попіл, який розвіявся легким вітром.
Серед нього сяяла сакура, що світилась рожевим світлом — ніби плакала.

Мороґай дивився здалеку. Його обличчя було непроникним, але в очах промайнув короткий спалах — не гніву, не заздрості, а чогось схожого на смуток.

— Ти зробила те, чого не зміг ніхто, — прошепотів він. — Ти перемогла навіть вогонь.

Минуло багато зим. Люди, проходячи тією долиною, бачили сакуру, що цвіла, навіть коли все навколо було вкрите снігом.
Вони називали її Квіткою спокути і шепотіли дітям легенду:

“Коли цвіте сакура в снігу — це сльози кіцуне. Вона колись принесла вогонь у цей світ, але віддала частину себе, щоб небо не впало у темряву. І з того часу кожна її пелюстка — це подих любові, що не зник навіть після смерті.”

Іноді в морозні ночі, коли вітер тихо колише гілки, здається, що між ними блимає відблиск — ніби хвіст, що спалахує й гасне, а поруч звучить шепіт:

“Не плач, коли пелюстки падають.
Це не кінець. Це пам’ять про любов.”

Десь далеко, у снах воїнів, Хінако з’являлась на мить — із золотим волоссям, у погляді якого вже не було вогню, лише спокій. Вона більше не належала цьому світу, але її душа залишилася у кожній іскрі, у кожній сакуровій квітці, що зважилась цвісти серед зими. І коли перший промінь сонця торкається її пелюсток, сніг навколо тане, і світ, навіть якщо на мить, здається врівноваженим. Бо світ живе доти, доки є ті, хто готовий горіти — щоб інші могли жити у світлі.