Розділ 5. Палаюча любов.

Вітер був холодним, мов спогад про щось, що не повернеться.
Сніг, змішаний із попелом, падав на землю, і в його шурхоті чулась тиша — та сама, що приходить після втрати.
Сакура стояла без пелюсток. Її гілки були чорними від вогню, який недавно знову пройшов через долину.
Тільки одна постать лишалася посеред згарища — Хінако, із полум’ям у волоссі, яке ще не вщухло від гніву.

Вона не зводила очей від горизонту. Там, де колись був храм стихій, тепер стояла лише порожнеча.
Вогонь — її дар і її прокляття — знову вирвався з-під контролю.

— Чому… я знову знищила те, що мала оберігати? — її голос тремтів, мов вогонь на вітрі.

І тільки вітер відповів:

— Бо серце твоє палає, коли кохає.

Вона зустріла Акіро біля зруйнованого храму. Його броня була подряпана, а меч — надламаний, але він стояв прямо.
Його погляд — той самий, з якого колись почалася ненависть, тепер був сповнений чогось іншого — страху й співчуття водночас.

— Ти знову врятувала їх… навіть тих, хто не вірить у тебе, — тихо сказав він. — Але чи врятуєш себе, Хінако?

Вона опустила голову, її хвости тремтіли, мов язики полум’я, що не знаходять спокою.

— Я не знаю, що зі мною. Кожне моє почуття спалахує — і світ горить разом зі мною.

— Бо ти — вогонь. Ти не можеш бути холодною, навіть якщо цього хочеш.

Їхні очі зустрілись. І в тій миті вони згадали, як кохали один одного раніше. Як зародилося щось, що не мало права існувати — любов між духом і смертним.
Вона відчувала його присутність так само, як вогонь відчуває кисень — бо не може без нього горіти.

Тієї ночі небо було червоним. Хінако сиділа біля річки, де вода відбивала її відблиски. У її долонях горів маленький вогник — спокійний, теплий, мов серце.

— Коли я поруч із ним, полум’я стає м’якшим, — шепотіла вона сама до себе. — Чи це і є любов? Чи, може, початок кінця?

Раптом із тіні сакурового гаю долинув низький, майже мелодійний голос:

— Любов — це найсолодший вогонь. І найнебезпечніший.

Хінако обернулась. Перед нею стояв Мороґай — високий чоловік у темному одязі, з очима, що віддзеркалювали зорі. Його усмішка була тонка, як лезо.

— Хто ти? — насторожено спитала вона.

— Той, хто бачив, як ти народилась під пелюстками сакури. Той, хто чув твою клятву оберігати гармонію.

— Ти — дух стихій?

— Я — те, що залишилось між ними. Те, що ти забула: тінь, яку світ колись відкинув.

Мороґай ступив ближче. Повітря навколо стало густішим, вогонь у долонях Хінако затремтів.

— Я бачу, як твоє серце палає. Воно прагне любові, але вогонь любові не знає міри. Дозволь мені допомогти тобі керувати ним.

— Я не потребую твоєї допомоги, — відповіла вона твердо, хоча всередині відчула хвилю невідомого холоду.

— О, але ти вже потребуєш, — він торкнувся її підборіддя легким рухом. — Бо одного дня вогонь у твоїх венах зжере все, що ти любиш. І тоді залишишся лише ти — і попіл.

Він розтанув у повітрі, немов дим, залишивши за собою лише шепіт:

— Палаюча любов породжує тіні...

Після тієї зустрічі вогонь Хінако змінився. Коли вона торкалася дерев — вони починали диміти. Коли дивилась у воду — хвилі спалахували світлом. А коли бачила Акіро — серце билося в ритмі бурі, а дев’ять хвостів палали, ніби жили власним життям.

Однієї ночі, коли місяць був повним, вона не витримала.

— Акіро, я не можу більше тримати це в собі!

Він наблизився, не розуміючи, що коїться.

— Ти вся тремтиш…

— Це не страх, — прошепотіла вона. — Це… вогонь. Він хоче вийти назовні.

— Тоді не стримуй.

І вона не стримала.

Світ навколо вибухнув сяйвом. Її волосся розсипалось по плечах, перетворюючись на полум’яні хвилі, що здіймались до неба. Кожна пелюстка сакури навколо спалахнула — і вогонь почав танцювати разом із нею.
Хінако стояла в центрі цього вихору, схожа на богиню стихій — прекрасну й страшну одночасно.

— Хінако! — закричав Акіро, намагаючись наблизитись. — Зупинись, ти обпалиш себе!

— Я не можу! — її голос лунав, мов грім. — Він всередині мене! Він кричить!

І тоді, серед полум’я, вона побачила Мороґая — його обличчя вигулькнуло в димі, усмішка залишалась спокійною.

— Так, дозволь йому вийти, — прошепотів він. — Нехай твоє серце горить. Тільки через вогонь народжується істинна сила.

Її очі спалахнули золотим, дев’ять хвостів розгорілись, мов сонячні промені. Вогонь здійнявся так високо, що навіть духи стихій злякано відвернулись. Але раптом…
Серед цього шаленства Акіро підійшов ближче. Він не боявся.

— Досить, — прошепотів він і торкнувся її руки. — Якщо любов робить тебе вогнем, дозволь мені бути твоєю землею.

Його дотик був теплим, і раптом — полум’я навколо почало слабшати. Вогонь у її волоссі повільно згасав, повертаючись у звичні пасма. Дихання стало рівним.
Мороґай зник, залишивши лише відлуння сміху. Хінако впала на коліна. Сльози змішались із попелом, що утворився, після виходу вогню.

— Я мало не знищила все знову…

— Але ти зупинилась, — м’яко відповів Акіро. — Це означає, що в тобі ще є світло.

Вона поглянула на нього, і в її очах відбивалось небо — тепер уже спокійне.

— Якщо колись цей вогонь знову вирветься…

— Тоді я буду поруч. І прийму його.

Коли світанок торкнувся гілок сакури, знову впала перша пелюстка — чиста, не обпалена. Вона торкнулася землі й перетворилася на краплю світла. Хінако стояла під деревом, обличчя освітлене ранковим сяйвом.

— Палаюча любов — це не кінець, — тихо сказала вона. — Це лише шлях до істинного полум’я.

А десь у тіні, далеко, Мороґай усміхався:

— Ще ні, лисице. Твоє полум’я лише засинає. І колись воно спалить небо.