Частина ІІ. Коли опадає сакура. Розділ 4. Пісня рожевого снігу.

Світ стояв на межі зими. Повітря стало тихим, майже прозорим, ніби дихати ним — це торкатися самої тиші. Сакури, що влітку прикрашали пагорби рожевим полум’ям, тепер скидали свої останні пелюстки. Вони падали, наче рожевий сніг, — повільно, беззвучно, і кожна пелюстка несла в собі спогад.

Хінако стояла біля старого дерева, притулившись долонею до кори. Її хвости тремтіли від холоду — не тілесного, а того, що зароджується в серці. Вона не боялася зими, але відчувала, що з нею приходить щось, чого вона ще не знала — самотність.

Поряд силіла Мія — та сама дівчинка, яку вона колись врятувала з палаючого лісу. Вона підросла, її сміх став м’якшим, але в очах тепер жила доросла задумливість. Вони сиділи разом, дивлячись, як вітер розвіює пелюстки, і мовчали.

— Вони схожі на спогади, правда? — тихо промовила Мія, простягаючи руку. — Коли падають, здається, що кожна пам’ятає щось важливе.

Хінако посміхнулася.

— Спогади ніколи не зникають. Вони лише змінюють форму. Може, колись ця пелюстка стане новим квітом, коли прийде весна.

— Але поки що вона… — Мія глянула вниз, на пелюстку, що впала їй на долоню, — …помирає.

Хінако відчула, як щось стислося в грудях. Це слово — помирає — боляче різало тишу. Вона знала про цикли природи, про вічне коло відродження, але раніше ніколи не відчувала втрати.

— Помирати — не значить зникати, — сказала вона тихо. — Це як засинати, щоб прокинутися іншим.

Мія поглянула на неї.

— А тобі не страшно, що весна може не настати?

Хінако мовчала. Вітер торкнувся її волосся, розвіваючи пасма, і кілька пелюсток лягли їй на щоки, немов холодні сльози.

Тієї ночі вона пішла до річки. Вода була спокійна, під кригою тьмяно блимали відбитки зірок. Вона ступила босоніж по снігу, не відчуваючи холоду, і сіла біля берега.
Вогонь, що жив у ній, пригас — не зник, але став тихим, мов дихання сплячого.

— Ти мовчиш сьогодні, — пролунало за її спиною.

Вона обернулася. Там стояв Акіро. Його обличчя було загартоване вітром, але в погляді жила тепла втома. Він ішов до неї, лишаючи сліди в снігу, і, зупинившись поруч, присів.

— Ти завжди приходиш, коли світ мовчить, — промовила Хінако, дивлячись у воду.

— Може, тому що я теж мовчав занадто довго, — відповів він. — Але зараз… хотів тебе побачити.

Її хвости легенько ворухнулися, і вогники на їхніх кінчиках засвітилися слабким золотим полум’ям.

— Люди не люблять холод, — сказала вона, не піднімаючи погляду. — Але ти прийшов у зиму.

— Бо ти тут, — просто відповів Акіро.

Вона здригнулася. Просте речення, сказане майже шепотом, наче пробило кригу між двома світами.
Її серце — те, що належало полум’ю і духам — уперше відчуло людське тепло, не як м’яке світло, а як жар.

— Ти змінився, — сказала вона, обережно вдивляючись у його обличчя. — Раніше ти був не таким, в тобі було багато болю та ненависті.

Він посміхнувся сумно.

— Раніше я не бачив тебе. Я бачив страх.

— А тепер?

— Тепер бачу вогонь, який не палить, — відповів він.

Тиша між ними загусла. Сніг почав падати, вкриваючи її волосся та його плечі. І тоді Хінако прошепотіла:

— Любов — дивне полум’я. Вона може зігріти… або спалити.

— Але без неї холод з’їсть нас зсередини, — тихо сказав Акіро.

Вона подивилася на нього, і в її очах відбилися зорі.

— А якщо я спалю тебе?

— То нехай, — сказав він просто. — Принаймні, я загорю світлом, яке сам обрав.

Хінако закрила очі. Вона відчула, як його слова торкнулися її сутності — не плоті, а душі, створеної з вогню й вітру. Вона знала, що кохання між духом і людиною — це порушення рівноваги, це те, що не прощає жодна стихія.

Але її дев’ять вогнів тремтіли від чогось нового. І кожен хвіст, здавалося, співав свою ноту — тиху, тужливу, прекрасну.

Минали дні. Зима стала глибшою, сакури стояли голими, тільки сніг вкривав їхні гілки. Акіро приходив до неї щоночі. Вони говорили мало, але мовчання між ними було повним сенсу.

Одного вечора він приніс їй маленький дерев’яний оберіг у формі лисиці.

— Це… для тебе, — сказав він. — Я вирізав його сам.

Хінако взяла оберіг у руки.

— Лисиця?

— Так. Бо навіть якщо тебе не буде поруч, я знатиму — ти десь поруч у полум’ї.

Вона не знала, що відповісти. Її душа розривалася між бажанням і страхом. У світі духів усе мало ціну, навіть ніжність. А в людському світі — усе мало кінець.

— Акіро… — прошепотіла вона. — Ти не повинен…

Він нахилився ближче.

— Я вже повинен. Бо серце не питає дозволу у богів.

Її пальці торкнулися його щоки. Шкіра людини — така крихка. Вона відчула, як під пальцями б’ється його життя, швидко, палко, справжнє.
І вона зрозуміла: її вогонь може запалити, але не зберегти.

Наступного ранку вітер став сильнішим. Стихії тривожилися. Духи води й землі з’явилися перед нею, їхні голоси звучали, мов відлуння бурі.

— Ти порушуєш рівновагу, Хінако Сая, — сказала дух Води, застережливим голосом, що нагадував шум хвиль. — Полум’я не повинно любити плоть.

— Світ тримається на гармонії, — додав дух Землі. — І ти створена її берегти, а не ламати.

— Але як берегти гармонію, якщо не знати, що таке любов? — відповіла Хінако. — Хіба співчуття без любові — не порожнє?

Духи мовчали. Лише вітер зривався, і з гілок сипався сніг.

— Ти прирікаєш себе, — прошепотів Вітер. — Людська любов не вічна. Коли він зникне, залишиться тільки попіл.

— Я прийму це, — сказала вона твердо. — Бо навіть попіл — частина полум’я.

Вона пішла до Акіро того ж вечора. Він стояв на узліссі, дивлячись на далеке село. Його очі були тривожні.

— У лісі з’явилися чорні тіні, — сказав він. — Люди говорять, що це прокляття.

— Це не прокляття, — відповіла вона. — Це наслідок. Стихії відчувають розлад.

— Через нас?