Частина І. Полум’я, що навчилося любити. Розділ 1. Дихання світанку.

Світ ще тільки прокидався для нового дня. Ранковий туман розсіювався над землею, і перші промені сонця лагідно ковзали по пагорбах, поблискуюси в росі, немов кришталеві перлини. Хінако Сая стояла на краю лісу, спостерігаючи за тим, як світ оживає. Її дев’ять хвостів спокійно колихалися за спиною, відбиваючи тепле світло ранку, а волосся червоного відтінку західного полум’я грало на вітрі.

Вона відчула дивне, нове відчуття: у серці з’явився трепет, який нагадував дитячу цікавість. Люди. Вони ще не знали про неї, але вже були поруч. Її темно-сині очі вперше впіймали тіні їхніх страхів. Люди наближалися до лісу обережно, перешіптуючись між собою:

— Чуєш? Там хтось… чи щось рухається серед дерев?

— Може, це духи вогню? Кажуть, вони з’являються, коли ліс горить… — відповів інший, з тремтінням у голосі.

Хінако нахилилася ближче до землі, вловлюючи запах людей — змішаний аромат страху, цікавості і чогось такого, що їй було знайоме, але ще незрозуміле. Вона зробила крок уперед, і світ навколо ніби затих. Кожен її рух породжував легкий подих вітру, а пелюстки сакури, що ще падали після ранкової роси, кружляли навколо, створюючи ефект рожевого снігу.

І раптом вона почула крик.

— Мамо! Допоможіть! — ледь чутно плакала дівчинка.

Хінако прислухалася. Крик ішов із глибини лісу. Вона побачила язики полум’я, що виривалися з сухих дерев, мов живі змії. Вогонь ширився швидко, знищуючи все на своєму шляху. Під палаючими деревами стояла маленька дівчинка, затискаючи очі руками від диму і болю.

Хінако кинулася вперед. Її дев’ять хвостів піднялися, наче реагуючи на небезпеку, і легкий червоний світ почав оточувати її тіло. Полум’я не обпалювало її шкіру — навпаки, воно відчувалося як захист, тепла оболонка, що розширювалася навколо.

— Не бійся, — тихо промовила Хінако, підходячи до дитини. — Я тебе врятую.

Дівчинка підняла очі. Темні зіниці широко розкрилися від страху:

— Ти… дух вогню? — спробувала запитати, але слова перетворилися на задушливий кашель від диму.

— Ні… я… я просто хочу, щоб ти була в безпеці, — відповіла Хінако, нахилившись до неї. Її руки світлилися м’яким теплом, а полум’я, що оточувало її тіло, розтікалося по землі, створюючи захисний бар’єр між дівчинкою і вогнем.

Хінако відчула, як її серце б’ється швидше. Це було перше справжнє випробування. Вона ніколи раніше не використовувала свою силу таким чином. Полум’я, що завжди було частиною її самого існування, тепер стало інструментом захисту. Легкий спалах охопив ліс, але він не знищував, а огортав. Вогонь зупинився перед дитячими ногами, немов слухаючи команду серця Хінако.

— Ходімо, — сказала вона, простягнувши руку. — Я проведу тебе через ліс.

Дівчинка вагалася, але схопила її за руку. І в цей момент сталося диво: сакура поруч, яку дим і жар уже зачепили, почала відроджуватися. Пелюстки, що згоріли, перетворилися на нові білі й рожеві квіти. Легкий подих вітру розніс їх по повітрю, ніби сам світ дякував Хінако за те, що вона принесла тепло і надію.

— Вона… вона не палить… — прошепотіла дівчинка, дивлячись на Хінако. — Я думала… що духи вогню… вони страшні.

— Деякі — страшні, — тихо погодилася Хінако. — Але не всі. Я — інша.

Її слова були м’якими, але наповненими силою. Дівчинка відчула це інтуїтивно. Вона відчула, що перед нею не просто істота, а захисник, щось більше, ніж звичайний дух.

Вони йшли лісом. Хінако простягла руку — і вогонь перед ними відступав, утворюючи шлях. Дев’ять хвостів світлилися різними відтінками, від яскравого червоного до теплого золота. Легкий шепіт вітру і шелест пелюсток сакури створювали музичну завісу, що супроводжувала їхній рух.

— Ти… завжди так зможеш? — запитала дівчинка, ще тримаючись за Хінако.

— Я… навчуся, — відповіла Хінако. Вона відчула, що відповідальність за життя іншого створює нове відчуття в серці. Її сила — не лише вогонь, а щось більше: здатність оберігати, дарувати тепло й надію.

І коли вони нарешті вийшли на узлісся, дівчинка озирнулася на палаючий ліс. Вогонь, що ще хвилину тому гриз усе живе, зараз зупинився, і навіть дерева, що згоріли, вже починали відновлюватися. Сакура, що поруч, цвіла знову, як символ стійкості і відродження.

— Дякую… — тихо промовила дівчинка, обіймаючи Хінако за руку. — Ти врятувала мене.

Хінако посміхнулася. Вона відчула, що це перша перемога її серця над страхом. Полум’я, що завжди було частиною її самої, тепер стало вогнем захисту, а не руйнування.

Вона опустила погляд на свої руки, що ще світилися легким теплом. Дев’ять хвостів ворушилися за спиною, немов підтверджуючи її новий шлях: вона — не лише дитя вогню, а захисниця.

— Мене звати Хінако Сая, — сказала вона дівчинці, відчуваючи, як слова набувають ваги. — А тебе як звати?

— Мія… Мія… — дівчинка заплющила очі, відчуваючи безпеку.

— Мія, — промовила Хінако, повторюючи ім’я в думках, як обітницю. — Тепер ти будеш у безпеці.

Ліс за їхніми спинами почав дихати новим життям. Пелюстки сакури кружляли навколо, вкриваючи землю рожевим ковром. Хінако відчула легкий подих вітру на обличчі. Це був знак, що світ спостерігає за нею, що перший урок полум’я пройдено, і що справжня сила народжується не в руйнуванні, а в любові й захисті.

— Чому ти прийшла сюди? — спитала Мія, тихо, майже шепотом.

— Я… не знаю, — відповіла Хінако. — Мабуть, тому, що хотіла допомогти. І тому, що хтось повинен оберігати цей світ.

Дівчинка замовкла. Її погляд був повний захоплення й вдячності. Мія ще не знала, що перед нею стоїть легенда, що стане світлом у темряві, проте вже відчула тепло.

Хінако підняла руки вгору, і її дев’ять хвостів легким рухом створили захисне коло навколо дівчинки. Полум’я, що раніше було частиною її душі, тепер стало оберегом. Вона навчилася любити — через дію, через захист іншого, через маленьку Мію, яка ще не розуміла, що велика сила може бути ніжною.

Сонце піднімалося вище, торкаючись їх обох теплом ранку. Ліс відновлювався, пелюстки сакури падали, мов рожевий сніг, нагадуючи, що навіть після пожежі життя продовжується. Хінако усвідомила перший урок: істинна сила полягає не в тому, щоб знищувати, а в тому, щоб берегти.