Пролог . Коли світ ще не мав тіней.

Світ ще не знав ні добра, ні зла. Він існував у безмежній тиші, де не було ні світла, ні темряви — лише порожнеча, що простягалася без кінця, мов безмежне полотно, на яке доля ще не зробила свого першого штриха. У цій порожнечі народилося полум’я — чисте, яскраве, повне енергії, яка прагнула обійняти весь світ. І з ним прийшов вітер, легкий, невловимий, що шукав щось, чого сам не розумів.

Полум’я й вітер зустрілися. Спершу вони торкнулися один одного обережно, як давні друзі, які ще не знають, чи зможуть розділити спільну долю. Але цього дотику вистачило, щоб у порожнечі з’явилася душа. Вона народилася не від сонця і не від неба, не від моря й не від землі — вона з’явилася від самого серця стихій, від енергії життя, яке прагнуло тепла й світла.

Ця душа була настільки чистою, що її вогонь не обпалював. Навпаки — він зігрівав, обережно торкався всього, до чого доходив, ніби відчував, що світ ще не готовий до справжньої сили. У полум’ї проблискувала ніжність, у вітері — свобода, а разом вони створили життя, що могло дарувати тепло навіть там, де ще панувала порожнеча.

І так, під першим світанком світу, серед легкого падіння пелюсток сакури, з’явилася вона — Хінако Сая. Пелюстки кружляли в повітрі, мов рожевий сніг, і лягали на землю, створюючи килим, що здавався одночасно твердим і м’яким, живим і спокійним. Кожна пелюстка була, як послання від стихій, що благословляли новонароджену душу.

Хінако Сая народилася витонченою і тендітною, наче дитя, що з’явилося від дотику весни. Її тіло мало форму жінки, але в очах жевріла дитяча невинність — прозоре диво, що ще не пізнало страху й болю. Довге волосся, червоне, мов західне полум’я, спадало хвилями на плечі, відбиваючи світло ранкового сонця. Воно мерехтіло відтінками від червоного до золотого, немов відблиски внутрішнього вогню, що прагнув прорватися назовні.

Але найчарівніше в Хінако були її дев’ять хвостів. Вони виростали за спиною, немов тіні полум’я, що світяться різними відтінками — від м’якого червоного до майже прозорого золотавого світла. Кожен хвіст був символом окремої епохи її життя, окремого вогню душі, що пробуджувався в ній із часом. Дев’ять хвостів означали дев’ять граней її сутності, дев’ять вогнів, які вона принесе світу. Але тоді, на самому початку, ще прокинулося тільки вісім. Останній хвіст, кажуть легенди, залишився сплячим, чекаючи своєї години, щоб пробудитися у дні найбільшої потреби.

Темно-сині очі Хінако Сая були глибокими, мов нічне небо, і водночас у них була теплота, як у перших променях сонця, що торкаються обличчя. Вона дивилася на світ, що народжувався разом із нею, і бачила його чистим, незаплямованим страхом і злом. Її погляд уже мав ясність — ясність тих, хто знає, що добро й зло ще не визначені, але вже потрібно вибрати сторону, що дарує світло.

Хінако підняла руку, і вітер, немов слухняний слуга, закружляв навколо неї. Пелюстки сакури, торкаючись її волосся і шкіри, мерехтіли у світлі ранку, а полум’я в серці невинно гралося, як дитина. Кожен подих Хінако народжував нову квітку, що виростала на місці пелюстки, яка впала. Так світло й тепло почали втілюватися в матеріальному світі, а тиша порожнечі поступово наповнювалася життям.

Перший промінь сонця торкнувся її очей — і світло співчуття народилося в світі. Воно було м’яким і сильним. Хінако відчула, що ця сила — її відповідальність. Вона клялася у тиші, що лише вона здатна буде оберігати гармонію між стихіями, підтримувати рівновагу між полум’ям і ніччю, між життям і тишею. Її обітниця пролунала в повітрі, і навіть вітер затих, слухаючи ці слова:

—Я оберігатиму гармонію між стихіями, доки буде падати сакура і світло ще не загасне.

Полум’я в серці Хінако пульсувало теплом, що оберігало. Вона відчула відповідальність за світ, який ще не знав радості й смутку, за життя, що тільки починало свою подорож. Її дев’ять хвостів злегка піднялися в повітрі, немов готові були обійняти все живе. Вітер навколо закрутився швидше, граючи з хвостами, мов радіючи присутності новонародженої душі.

І тоді з’явилися перші тіні. Ледь помітні, вони спостерігали з краю світу, невпевнені й тихі. Світ ще не знав зла, але воно починало формуватися там, де люди та духи не мали сили зрозуміти одне одного. Хінако помітила це — її очі пробігли по нескінченній порожнечі, і вона зрозуміла: її шлях не буде простим. Але серце було готове, і вогонь у ній був рішучий.

Хінако Сая ступила на землю. Кожен її крок народжував нову реальність — траву, що піднімалася назустріч світлу, невидимих духів, що відчували її тепло, і перші зірки, що з’являлися на небі, яке ще не знало нічого, крім світла і порожнечі. Вона відчула єдність всього живого, і ця єдність наповнила її серце ніжністю й обов’язком.

Сакура над нею колихалася в ритмі її дихання. Пелюстки падали, торкалися плечей, волосся, хвостів, а потім зникали, залишаючи сліди світла на землі. Кожна пелюстка була немов послання, що нагадує: життя — це баланс між втратами і дарами, між полум’ям і тишею.

Хінако зрозуміла, що її дев’ять хвостів — це не просто символи. Вони були частинами її душі, і кожен хвіст відображав окрему грань її майбутнього: перший хвіст — тепло і любов; другий — спостереження і мудрість; третій — сила і відвага; четвертий — терпіння і спокій; п’ятий — сум і співчуття; шостий — гнів, що може стати справедливим; сьомий — магія, що пов’язує світ; восьмий — жага до гармонії; дев’ятий — таємниця, що пробудиться лише тоді, коли світ потребуватиме її найбільше.

Вітер закружляв навколо Хінако, наче намагаючись обійняти її, але водночас нагадував про невідоме майбутнє. Полум’я її серця загравало яскравіше, а пелюстки сакури створювали дивні візерунки, немов малюючи перші сторінки легенди, що буде жити довгі століття.

Так почалася історія Хінако Сая — першої кіцуне. Її дев’ять хвостів, її світло, її тиша й тепло народилися разом із світом, щоб навчити його гармонії, любові та самопожертві. Її клятва оберігати стихії була першою обітницею, яку світ почув ще до того, як зрозумів, що таке добро і зло.