РОЗДІЛ 31. ЦИФРОВИЙ СЕЙФ ТА СМАК МАНДАРИНІВ

Гордій

Курсор на екрані монітора блимав рівномірно і байдуже, наче насміхаючись із мене.

Три години ночі. Гостьовий будинок завмер, оповитий тишею, яку порушував лише тихий гул мого ноутбука та десь далеко за вікном — шум озера, що билося об кам'яний берег. Повітря в кімнаті було холодним, але мені було гаряче. Від монітора, від кави, яку я випив три години тому і яка тепер гіркою кислотою стояла в шлунку, і від думок, які не давали мені навіть примружити очі.

Я відкрив папку, яку Неля скинула мені ввечері. Перед тим, як ми розійшлися по своїх кімнатах після тієї нічної кухні, вона просто мовчки кинула мені флешку. — Збери фінальний звіт для Шторма, — кинула вона тоді, не дивлячись мені в очі, її голос був трохи хрипким. — Зроби з цього цукерку. Тільки не з'їж сам, бо подавишся.

Вона не знала, що я вже тоді ледь не задихався. Не від цукерок. Від того електричного заряду, який пройшов між нами, коли її пальці випадково торкнулися моєї руки на кухонному столі. Від того мовчання, яке було гучнішим за будь-які зізнання.

Я натиснув на перший відефайл.

На екрані спалахнули кольори. Це був монтаж, який вона робила для ТікТоку, але в папці лежали й сирі, необрізані дублі. Кадри, які вона знімала на телефон, коли думала, що я не бачу.

Перший кліп. Осінній ярмарок. Камера тремтіла, фокус то наїжджав, то від'їжджав. На екрані я стояв біля ятки з пончиками, тримаючи в руці той самий паперовий пакет. А потім у кадр зайшла вона. Неля. Вона сміялася, щось говорячи поза кадром, і раптом я нахилився до неї. Мій великий палець торкнувся її щоки, стираючи білий слід від крему. Вона завмерла. Її очі, карі й бездонні, піднялися на мене.

Я натиснув паузу. Завмер на цьому кадрі. На її розтулених губах. На тому, як світло від гірлянд відбивається в її зіницях. Це був погляд. Не той, який вона дарувала камерам для піару. Не той, який вона використовувала як щит від усього світу. Це був погляд жінки, яка дивиться на чоловіка, що належить тільки їй.

Моя рука, що лежала на мишці, напружилася так, що кісточки побіліли. Шторм мав це побачити. Шторм мав отримати свій звіт, свою «цукерку», свій доказ того, що капітан «Вовків» і його мила дівчина — це ідеальна пара, яка продає його бренд на мільйони. Але якщо я відправлю йому цей кліп… Я відчую себе так, ніби роздягну її посеред вулиці. Ні, гірше. Я відчую себе так, ніби продав те, що належить тільки мені, якомусь ситому хижаку в дорогому костюмі.

Я видихнув крізь зуби, виділив цей фрагмент на таймлайні і натиснув «Delete».

Наступний кліп. Автобус. Вона спить у мене на плечі. Її волосся розсипалося по моїй куртці. Я пам'ятаю, як тоді заніміла моя ліва рука. Пам'ятаю, як боявся поворухнутися, щоб не розбудити її. Пам'ятаю запах її шампуню — щось легке, квіткове, що перебивало запах дешевого пластику та поту в салоні. На відео вона щось бурмотіла уві сні, а я дивився на неї так, ніби вона була єдиним джерелом світла в цьому темному, дощовому світі.

«Delete».

Ще один кліп. Коворкінг. Вона чистить мандарин. Її пальці блищать від соку. Вона простягає мені часточку, а я відмовляюся. Вона насуплюється, надуває щоки і демонстративно з'їдає її сама.

«Delete».

Я працював як хірург. Як людина, яка вирізає пухлину, ризикуючи зачепити життєво важливу артерію. Я вирізав усі моменти, де зникав мій контроль. Де я дивився на неї не як на «фейкову дівчину для піару», а як на повітря. Я залишав лише те, що було безпечним. Те, що було громким, яскравим, поверхневим. Рожева ключка. Наш спільний вихід на арену під крики натовпу. Як вона сміється в камеру, тримаючи мене за руку, але в її очах немає тієї глибини, від якої в мене всередині все перевертається.

Я збирав ідеальну, пластикову, мертву картинку. Ідеальну для Даніла Шторма.

Годину потому таймлайн був готовий. Фінальний рендер. Я натиснув кнопку експорту і відкинувся на спинку крісла, провівши долонею по обличчю. Очі пекли. Шрам над бровою ниє, як завжди, коли я довго дивлюся в екран.

Але щось всередині мене кричало.

Я знову відкрив папку з сирими файлами. Прокрутив у самий кінець. Там лежав один короткий відеозапис. Всього шість секунд. Вона не знала, що я знімаю.

Це було вчора. Ми йшли від озера до будиночку. Вона йшла попереду, загорнулася в мою куртку, яка була їй на три розміри більшою. Раптом вона зупинилася, обернулася і подивилася на мене. Вітер скуйовдив її волосся. Вона не усміхнулася для камери. Вона просто подивилася. І в цьому погляді було стільки тепла, стільки тихої, беззахисної ніжності, що мій палець на кнопці запису тремтнув. Вона зробила крок до мене, простягнула руку і обережно, майже вагаючись, поклала долоню мені на груди, прямо туди, де шалено калаталося серце. А потім опустила руку, усміхнулася кутком губ і пішла далі.

Шість секунд.

Я дивився на це відео вже вдесяте. Мій мозок, який звик прораховувати тактику на льоду, який бачив гру на три кроки вперед, зараз був безсилий. Я не міг видалити це. Я фізично не міг натиснути клавішу, яка б стерла цей момент з існування. Це було моє. Тільки моє. Навіть якщо вона не знала, що це відео існує. Навіть якщо завтра ми знову будемо грати свої ролі, знову будемо будувати стіни з ковдр і мовчати на кухнях о третій ночі.

Я виділив цей файл. Експортував його окремо. Перекинув на свій телефон.