РОЗДІЛ 28. ШПИЛЬКИ, ЛІД І ПРАВИЛА БЕЗПЕКИ

Неля

Запах її парфумів завжди нагадував мені про те, як мати ховала борги від комунальників у шухляді з білизною. Це був різкий, холодний аромат, у якому не було нічого теплого. Ні ванілі, ні квітів. Тільки метал, шкіра і відчуття, що ти щойно підписав фінансовий звіт, у якому помилився на три рядки.

Я стояла біля входу в головний корпус кампусу і вдесяте за останні п'ятнадцять хвилин поправила ремінь своєї сумки. На мені були мої улюблені джинси, світшот оверсайз і ті самі шкарпетки з авокадо, які стирчали з-під кросівок. Я виглядала як студентка, яка щойно прокинулася і вирішила, що їй байдуже на дедлайни.

Але всередині мене трясло.

З чорного позашляховика, що плавно гальмував біля тротуару, вийшла Ліра.

Вона завжди виходила з машин так, ніби їй належав не лише тротуар, а й саме повітря, яким ми дихали. Ідеальне пряме волосся кольору холодного каштана, зібраене в низький хвіст. Бежевий тренч, що коштував, мабуть, як мій семестр навчання. І ці підбори. Ліра не носила плоского взуття. Вона казала, що дивитися на світ знизу вгору — це звичка жертв.

Вона зачинила двері машини, навіть не подивившись на водія, і її погляд знайшов мене миттєво.

У її очах не було радості від зустрічі. Була лише та сама холодна, аналітична оцінка, яку вона застосовувала, коли готувалася до судових засідань. Вона сканувала мій одяг, моє волосся, зібране в недбалий пучок, і мої кросівки.

Я ковтнула слину і зробила крок назустріч, розкидаючи руки для обіймів. — Ліро! Ти приїхала.

Вона не розкинула рук. Вона просто зробила півкроку вперед і дозволила мені обійняти її на секунду, перш ніж так само беземоційно відсторонитися.

— Привіт, Нелю, — її голос був рівним. Без емоцій. — Ти виглядаєш… втомленою. Ти знову не спиш?

— Я сплю, — збрехала я, опускаючи руки і хапаючись за ремінь сумки. — Просто сесія на носі. І проєкт.

— Проєкт, — повторила вона, і в цьому слові пролунав ледь помітний присмак зневаги. Вона знала про мій «проєкт». Вона знала про все, що відбувалося в моєму житті, бо мати дзвонила їй щовівторка. Матір, яка досі не могла зрозуміти, чому її молодша донька замість того, щоб вивчати право чи медицину, обрала спортивний менеджмент і тусується з хокеїстами.

Ліра підхопила свою важку шкіряну сумку і кивнула убік кампусу. — Покажи, де ми можемо випити кави. Сподіваюся, тут є місце, де стільці не пахнуть пивом і чужим потом.

Ми пішли алеєю. Я йшла поруч із нею і відчувала себе немолодшою сестрою, яка постійно намагається не відставати. Це відчуття знайоме мені з дитинства. З того дня, коли наш брат зібрав валізу, сказав, що їде підкорювати лігу, і залишив нас із матір'ю, яка перестала виходити з кімнати. Ліра тоді закрилася в собі, вивчила всі закони і стала стіною. А я стала хаосом, який вона намагалася контролювати з відстані.

— Як справи на роботі? — запитала я, намагаючись заповнити тишу, яка тиснула на вуха.

— Нормально. Виграла справу проти забудовника. П'ятниця буде вільною, — вона відповіла так, ніби звітувала перед інспектором. Потім зупинилася біля входу в студентське кафе «Клен» і подивилася на мене. Її погляд став важчим. — Нелю. Давай одразу. Я не приїхала сюди на вихідні, щоб слухати про твої оцінки. Мати каже, що ти живеш у гуртожитку з хокеїстами.

Я завмерла, тримаючись за ручку дверей кафе. — Мати перебільшує. Я живу в гостьовому корпусі. Це окремо.

— Ти зустрічаєшся з капітаном команди, — Ліра вимовила це так, ніби називала діагноз. — З Вейном.

Я стиснула зуби. — Так. Зустрічаюся.

Ліра заплющила очі на секунду, ніби збирала всю свою витримку воєдино. Коли вона відкрила їх, у них не було гніву. Була лише безмежна, виснажена втома.

— Ти знову вибрала хокеїста, Нелю. Серйозно?

Ці слова влучили мені прямо в груди. Вони не були сказані зі злістю. Вони були сказані з тією самою холодною впевненістю, з якою лікар повідомляє, що перелом складний.

— Ліро, він не такий, як… — я не закінчила. Я не могла вимовити ім'я брата. Не тут. Не перед нею.

— Вони всі однакові, — відрізала Ліра, штовхаючи двері кафе і заходячи всередину. Я пішла за нею, відчуваючи, як до горла підкочується гаряча, колюча куля. — Вони живуть у своєму бульбашці. Травми, его, жінки на трибунах, а потім — зламана кар'єра і розбиті життя тих, хто був поруч. Ти думаєш, ти особлива? Ти думаєш, твоя любов його врятує?

— Я не намагаюся його рятувати, — я сіла за вільний столик у кутку, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Ми просто… ми разом. І це не має нічого спільного з минулим.

Ліра сіла навпроти, ідеально рівно, і поклала руки на стіл. — Ти обираєш людей, які тебе залишать, Нелю. Це твій патерн. Ти підсвідомо шукаєш того, хто збере валізу. Бо коли це відбувається, ти можеш сказати собі: «Я ж знала. Я ж казала». Це безпечно.

Я хотіла кричати. Я хотіла перекинути цей стіл. Я хотіла сказати їй, що вона нічого не знає про Гордія. Що він сидів на підлозі підсобки і визнавав свого брата. Що він тримав мене на льоду, коли мій світ розвалювався. Але як я могла це пояснити жінці, яка вірила лише в факти, закони і холодний розрахунок?

Перш ніж я встигла відкрити рот, щоб накричати на сестру, хтось важко впав на стілець поруч із мною.